Tags: раманціка

задоволено дивиться вниз

осінь прішла, холодно стало

Осінь котиться хвилями. Збиває жовту піну, облизує шорстким язиком ноги. Із провулку виходять босі і згорблені кленові янголи. Несуть в руках оберемки пахучого листя. І довгі пронизливі крила. Мовчки сідають за круглий столик у темній прокуреній кав’ярні. Прислухаються до бруківки, беззвучно відсьорбують чай із надщерблених горнят. Тільки довгі вії бринять від протягу. І поскладані крила у великих целофанових кульках ледь чутно тріпочуть. Чекають. Дзвенить порцеляновий кавник. Дивляться зі стін пожовклі очі старих фотографій. Запилюжені рамки, притрушені часом рани. Тиша розповзається від круглого столика колами на озерному плесі. Тепла тиша. М’яка. Як пухнастий мохеровий шалик, що пахне квітами і мамою. А потім янголи приносять мені яблука. Великі і круглі, наче всесвіт. І повітря навколо них пахне медом. Янголи розправляють плечі і дістають зім’яті крила. Набирають до кишень цукрових кубиків і крихкого печива. А потім питально заглядають мені в очі. І я беру їх за руки і веду в потаємну кімнатку між двома передсердями. Довгі янголи сідають на гойдалку і баламкають прозорими ніжками. Співають смішними голосами. Пускають сонячних зайчиків. Кидаються мильними бульбашками. І мені тепло, бо тепер вони - мої осінні янголи. Не ображайте їх, будь-ласка.