Tags: питання дня

боязко тримає денюжку в двох руках

іди, іди дощику. дам тобі в чоло

Люди добрі, споможіть!!

Через оту кляту зливу, яка вже півдня все йде і йде (і не боїться нікуди запізнитись, зауважте) у мене розстройство залишків мозку. Краплі так шалено гаратають по підвіконню, що не лише воно підстрибує, але й і я зі своїм модним велюровим стільцем. Але найголовніше, шо я геть не можу думати. Ніяк. Навіть після японської груші і горня неяпонського зеленого чаю. 

Взиваю до вас по допомогу: шо дєлать??? работать же кадто надо

ПиСи. затулити вуха пальцями не пропонувати - носом незручно набирати текст. я пробувала.
затуляти вуха газетами теж погана порада, бо тоді я не буду чути Кайю, я її люблю. слухати. вот. так


З любовью, ваша напівоглухла Тора
скрипка. розгублена трохи

шопадєлать?

знаєете, з відчутття глибокого патріотизму цілу родіну я, звісно, нікому не продам. а от шматочками можна. ну, наприклад, коли дуже хочеться пива. або Асті. або дирявих штанів (от де, де скажіть меня логіка: дзюряві штани коштують дорожче за цілі?). ну, ну крайняк, міра во всьом мірє. ну і, звісно, шоп сусіди навернулись зі свого балкону. всі разом. разом з балконом.
але є лише кілька речей, за які я можу втяти порядний кавалок родіни із мінімальними душевними котами-душешкребунами.
номер раз. канапка. з маслом. і сиром.
номер два. брокколі, запечена з сиром.

всьо. мене можна кантувати, продавати на базарі і здавати на опити. я міцно перебуватиму у коматозному стані.

але є але. от вчора я щедро запекла каструлю з брокколі і нещадно зжерла половину. не каструлі. брокколі.

зате нині, завдяки активним процесам у місті, де в порядних людей прес, а у мене живіт, я почуваюсь повітряною кулькою. такою, знаєте, з дурнуватими написами. якщо активні процеси триватимуть. то за кілька годин я висітиму під стелею. не скажу, що цей процес мене лякає, однак до клавіатури, напевно, буде важко дістати.

піду насиплю в капці монеток. чи краще приклеїти капці до підлоги?  прибивання цвяхами не пропонувати. паркет шкода
ніс+денюжка

Карцінки з життя

У славетному місті Ужгород є традиційний для обласного центру готель а-ля "Інтурист". Про нього можна розказати чимало. Скажімо, при поселенні нам урочисто запропонували підписати бамагу, що жодних претензій до відсутності у готелі гарячої води ми висувати не будемо. (довелось прикидатись моржами і хлюпатись у крижаній водичці).

втім, сьогодні я не про це.

сніданок у готелі входив у ціну номера. ресторан нещадно нагадував класичну суміш шкільної їдальні, совєтського танцмайданчика та  точки невмирущого общєпіту. обслуговували нас кельнери у свіжо-білих сорочках і чорних камізельках. такі ж раритетні, як і сам готель (вочевидь, їх ввели в експлуатацію одночасно). свого часу добряче проінструктовані відповідними "органами", кельнери за звичкою непомітно дослухались до розмов і рухались з граціозністю лані, готової щомиті витягти з нагрудної кишеньки чи то запальничку, чи то сокиру. словом, обстанівка спонукала до фантазій у стилі "А вас, Штірліц, я попрошу остацца".

тож на обід було вирішено знову податись до цієї розчудесної ресторації. звісно, повна відсутність спраглих до їжі мала б насторожити,  однак кволих хробачків сумнівів було нещадно розтоптано капцями 40-го і 42-го розмірів. меню принесли хвилин за 10, саму їжу тоді, коли я вже збиралась писати табличку "Померли з голоду". але якраз отут і почалось найцікавіше. у меню гордо значилось: "торбочки" з червоною рибою (себто млинці із начинкою). але червона риба того дня в ресторані явно не вродила.

вгадаєте, чим просвітлонні уми інтуристівських кухарів додумались замінити червону рибу?