Tags: цитати

Царь

21-те століття

Читаю наразі історію економічних вчень.

Француз Сен-Сімон про суспільство XVIII століття:

"... воно є істинно картиною світу, перевернутого догори ногами, оскільки нація як основний принцип сприйняла положення, що бідні повинні бути великодушними до багатих, внаслідок чого малозабезпечені щоденно позбавляють себе частини необхідних їм засобів для того, щоб збільшити надлишок великих власників; оскільки страшні злочинці, злодії вищого порядку, які крадуть у всієї сукупності громадян триста або чотириста мільйонів у рік, мають владу карати дрібні провини проти суспільства; оскільки неосвіченість, забобони, лінь і пристрасть до спустошливих задоволень становлять талан ватажків суспільства, а здібні, заощадливі і працелюбні люди підпорядковані їм і використовуються лише як знаряддя; оскільки у всіх родах занять бездарі управляють здібними, аморальні покликані давати настанови громадянам щодо доброчинності, найбільші злочинці карають дрібні провини".
Царь

Джон Дем'янюк


Тиждень тому сталася подія, не помічена більшістю українських ЗМІ - звинувачений у причетності до масових убивств в нацистських концтаборах Джон Дем'янюк нарешті взяв слово.

Наводимо його промову повністю:

"За дорученням Джона Дем'янюка, ця заява була зачитана німецькою мовою його адвокатом, доктором Ульріхом Бушем, під час публічного судового засідання в Мюнхені 13 квітня 2010 року.

Я вдячний усім людям, які допомагають мені в безнадійному становищі дуже хворого – як у в'язниці, так і в залі суду. Тому я особливо дякую медичному персоналу, який полегшує мої болі і допомагає мені пережити це випробування, яке є для мене катуванням.
Насправді ж я хочу вказати на таке:

1. Німеччина винна в тому, що через її війну на знищення проти Радянського Союзу я втратив свій дім і свою батьківщину.
2. Німеччина винна в тому, що через неї я став військовополоненим.
3. Німеччина винна у створенні таборів для військовополонених, де через цілеспрямоване обмеження харчування я та мільйони інших полонених червоноармійців були засуджені до голодної смерті, і тільки з Божою допомогою я вижив.
4. Німеччина винна в тому, що змусила мене стати рабом німців у таборі для військовополонених.
5. Німеччина винна в розв'язуванні війни, в якій 11 мільйонів моїх земляків-українців були вбиті німцями і ще більше мільйонів – у тому числі моя кохана дружина Віра – були вивезені в Німеччину для примусової праці і рабства.
6. Німеччина винна, що примусила тисячі й сотні тисяч моїх співвітчизників без їхньої згоди стати співучасниками німців у диких планах геноциду євреїв, ромів, циган, слов'ян, українців, поляків і росіян. Вона зробила це, погрожуючи смертю тим сотням і тисячам, хто не хотів брати в цьому участь і хто був убитий за це німцями. Ба більше, сотні тисяч людей були депортовані і страчені Сталіним або мучилися десятиліттями у сибірському ГУЛАЗі і працювали як раби для комуністів.
7. Німеччина винна в тому, що змусила мене до жалюгідного існування у таборі переміщених осіб ще роки після війни.
8. Німеччина винна в моїй примусовій депортації до Німеччини на схилі життя у 90 років. І це після 30 років судового переслідування в Ізраїлі, США і Польщі – а також після 10 років ув'язнення, 5 із яких я провів у камері смертників в Ізраїлі.
9. Я звинувачую Німеччину в тому, що вона висунула проти мене фальшиві звинувачення у співучасті в убивстві, і ці звинувачення були подані наприкінці мого життя і сил – в порушення закону про позови до осіб, старших 65 років, і в порушення Європейської конвенції про права людини.
10. Я звинувачую Німеччину в тому, що вона змусила мене животіти більше 9 місяців у тюрмі Штадельгайм – ув'язненого, хоч і не визнаного винним.
11. Я звинувачую Німеччину в тому, що я назавжди втратив мою другу батьківщину – США – без шансу на повернення.
12. Я звинувачую Німеччину в тому, що я назавжди втратив сенс свого життя, свою родину, своє щастя та будь-яку надію на майбутнє.

Щохвилини, щогодини, щодня і щомісяця я почуваюся як військовополонений у Німеччині. Я відчуваю цей процес як продовження моїх страшних спогадів про німців, як продовження невимовної неправди, заподіяної мені німцями. Я знову стаю невинною жертвою німців.

Мені здається надзвичайно несправедливим, що Німеччина за допомогою цього суду перетворює мене з військовополоненого на військового злочинця. Нестерпною є зарозумілість Німеччини, яка використовує мене, щоб відвернути увагу від військових злочинів, учинених німцями, щоб ці злочини було забуто і щоб неправдиво проголосити – мовляв, справжніми злочинцями у злочинах наці були я, українці та інші європейські сусіди нацистської Німеччини.

Я вважаю, що цей суд, який провадиться винятково наді мною, іноземцем у таборі Травники у порушення принципів однакового поводження з німцями-членами СС та безліччю інших німців у Травниках, не має нічого спільного з принципами справедливості і права.

Мені вже доводилося захищати себе в Ізраїлі – від обвинувачень мюнхенського прокурора. В Ізраїлі мене звинувачували в причетності до нацистських злочинів у таборі Собібор. Верховний суд Ізраїлю визнав, що звинувачення ізраїльських прокурорів не доведені – при винесенні цього вироку враховувалося, що я був заарештований більше, ніж 7,5 років. З них п'ять років я провів у камері смертників.

Я відчуваю несумісним із справедливістю і людяністю, що більше 35 років я був змушений захищати себе як постійно переслідуваний Управлінням спеціальних розслідувань Міністерства юстиції США і Всесвітнім єврейським конгресом та Центром Симона Візенталя.

Тепер в кінці свого життя і сил, проводиться 30-ий чи 40-ий судовий розгляд тієї ж справи – і в мене немає сил боротися. Я безпомічний проти цієї судової війни, яку тепер в Управління спеціальних розслідувань США перехопила Німеччина.

Моя кохана дружина, Віра Дем'янюк, з якою я прожив у шлюбі 50 років, теж страждала в Німеччині. Саме німці позбавили мою дружину її юності, забравши силоміць у Німеччину для багаторічної примусової праці.

Страждання, яких ми зазнали через німецьку війну на винищення слов'ян, важко описати словами. Чому Німеччина знову і знову вирішує мучити мене і мою родину – є для мене незбагненним."

Перекладено з сайту, присвяченого справі Дем'янюка

А від себе додам. Отак треба себе поводити по відношенню до кожного, хто намагається свої злочини прикрити спиною іншого. Якщо Україна почне пред'являти "рахунки" Росії, Польщі, НІмеччині, Франції - то в тих очі повипадають від ахую. Але поки у нас при владі знаходиться криміналізорване бидло, такого чекать не доводиться. Але всім, хто вважає себе українцем хоча б опосередковано, я б радив подумати над тим, що каже Іван Дем'янюк.

http://pekelnyi-bulba.livejournal.com/564628.html
Читаю

Літпошта


Колись мені fotynija презентувала сю збірку, то потроху читаю:

"...Як найперше яйце не пригріла квочка,
наша доля не прийшле, а те, що – є!
Бо Парка, що шлюбну пряде сорочку…
Бо зла Юнона, суча дочка…
Бо соловейко не дає…"

"...Ти ввімкни телевізор, кіно про тварин;
про загиблих під бампером фури
в історичній частині, де клоун один
балотується в мери, хоч з виду кретин
і верзе про здобутки сектантських меншин
в українську культуру...

...І мичать, і мурчать, тупотять, наче слон;
на майданах викручують дулю.
Відмирає людей сорок п’ятий мільйон,
у Верховній, хоч плюй, кожен перший – гандон.
Вже не знаю де ангел гніздиться... Пардон,
над гніздом цим – літає зозуля..."
Читаю

Результати турів 28-30 та всього конкурсу цитат


Правильні відповіді:
Твір № 28 - Галина Ткачук. Славка (12)
Твір № 29 - Людмила Логуш. Один крок до неба (2)
Твір № 30 - Стронґовський. Глибоковроті (4)

За ці три твори нараховані такі бали:

koroboro - 9 балів
prophet_in_blue - 8 балів
solo_monna - 6 балів
zaharko - 6 балів
gal4enja - 5 балів
fairy_like - 4 бали
girl_of_autumn - 4 бали
silverandglass - 4 бали
acheh - 3 бали
gvirinko - 3 бали
fotynija - 2 бали
yjelia - 2 бали
fish_ua - 1 бал

Collapse )
Читаю

Сучукрліт. Твір № 30


Правила конкурсу тут

купив
телефонну картку
заклав
у шпаринку костелу
на небо
хіба не видко
дзвоню

може мені
по той бік
дадуть відповідь
якого біса
я тут
роблю

* * *

покоління розбите об байдики
підвіконня шприці і бомжі
коли в небі бензинова райдуга
коли тут сновигають дідьки
лиш хрущі безжурно в садочках
доїдають антонича вірші
поколінню зайве прощення
в покоління сутужно з грішми

* * *

спи спокійно малий нєфер засинай
всі гопи вже набухались ти це знай
сплять уроди і дебіли пацани та імбецили
от і ти давай
баю-бай

спи магнітофон вже здох життя важке
і комп’ютер вже не паше він вже теж
сплять і кульчики і бісер бо мені слова не лізуть
врешті засинай
баю-бай

спи давай мала падлюка як мене дістав
ти старого гіпі слухай спати зара тра’
бо і сонце майже встало слухай ну хіба це мало?
ще по п’ятдесят?
на-ли-вай

* * *

після цілунків
раптом відсахуєшся
переводиш дух
на зимовий час
і дві години
та п’ятдесят вісім тьху
розумієш
ти
контактна лінза в оці будди
білочка імені ірени карпи
предмет дослідження оксани забужко
і ніякий розумієш ніякий
пам’ятник шевченку

то може годі стояти каменем?

* * *

сиділи двоє
в останньому садочку на землі
жували
поступово розуміли що накоїли

потім підійшов Господь
спитав як звати
розпочав нову книгу

Відскринено в четвер, 23 жовтня о 19:45.

Collapse )
Читаю

Сучукрліт. Твір № 29


Правила конкурсу тут

... У звичний інтер’єр її кімнати не вписувалася фігура в кріслі, яке стояло у головах її ліжка.
– Ти хто? – запитала Лола.
Фігура несподівано сіпнулася. Здавалося, вона не очікувала на таке запитання...
– Я? Я твій ангел-охоронець.
Лола почала згадувати, що вона пила напередодні... Ніби, нічого...
– А що ти тут робиш?
– Прилетів до тебе у справі...
На кілька хвилин запала тиша... З боку крісла не було чути жодних звуків, і це починало тривожити дівчину. Лола намагалася переконати себе, що це сон, інакше це означало, що в неї проблеми із психікою. Вона, звичайно ж, як правильна католичка, вірила у божого охоронця, але побачити його серед ночі біля свого ліжка... Та ще й коли він прилетів до неї у справі... Це вже було занадто!
– Давно тут сидиш?
– Хвилин 10...
– А чого не розбудив?
– Роздивлявся. До цього бачив тебе лише здалеку і згори...

Лола працювала у громадській організації і координувала напрямок благодійництва. За освітою вона була юристом і мала в цій сфері вже значний досвід, однак кілька місяців тому вона вирішила відмовитися від юриспруденції і обрати нову справу свого життя. Це рішення далося їй дуже нелегко, оскільки на отримання освіти та розвиток кар’єри було витрачено дуже багато зусиль і часу. Проте Лола завжди відчувала, що вона займається не тим. І ці декілька місяців роботи, спрямованої на допомогу дітям, які опинилися у важких життєвих обставинах, переконали її у правильності рішення.

Лола витягнула свій ноутбук.
– Що пишеш? – із цікавістю запитав Сашко.
– Пост в ЖЖ.
– Що? Куди?
– Запис у Живий Журнал.
– А що таке Живий Журнал?
– Це такий електронний щоденник, який може читати інший користувач Інтернету і, за бажанням, залишити коментар.
– А... І цікаво так – заливати все своє життя в інет, щоб про це читав кожен?
– Ну, якщо ти не хочеш донести якийсь пост до загалу, то можеш надати доступ до нього лише своїм друзям.
– Теж віртуальним?
– Ага.
– А навіщо це?
– Це хороший спосіб спілкування, плюс можеш отримати хорошу пораду в тій чи іншій ситуації.
– А хіба не краще, якщо потрібна порада, поговорити з реальним другом, який тебе добре знає?
– Не завжди...
– Чому?
– Тому що тоді це буде суб’єктивна порада, а найкраще – об’єктивна.
– А що поганого в суб’єктивних порадах?
– У таких випадках людина, яка дає пораду, керується почуттями, а іноді вони заважають.
– Ти не права... Позитивні почуття не можуть заважати. Хто краще знатиме, що тобі потрібно – якийсь чувак за сотні кілометрів від тебе, який тебе не знає, не переживає за тебе і взагалі забуває про твоє існування, коли виключає комп’ютер чи друг, який тебе любить і який хоче, щоб ти була щаслива?
Лола не знайшла, що відповісти і зробила вигляд, що зосередилась на написанні посту. Однак Сашко продовжив:
– Знаєш, чому люди обирають ЖЖ? Тому що вони бояться... Набагато простіше зробити якийсь пост і отримати коментарі удаваних друзів, які ти можеш прочитати, а можеш видалити не читаючи. А справжнього друга тобі треба буде вислухати, дивлячись йому в очі...
Лола перестала клацати по клавіатурі. Сашко був повністю правий, однак так справді було простіше... Вона ще хвильку подумала і все одно почала стукати по клавіатурі.

Розплющивши очі, вона все зрозуміла...
Лола була у темному коридорі, наприкінці якого був сліпучо-білий вихід.
„От і мій вихід в кінці тунелю”, - подумала Лола і попрямувала в єдино можливому напрямку.
Дівчина зайшла до сліпучо-білої кімнати, де від тієї яскравості нічого не було видно. Вона намагалася роздивитися, однак від сяйва не могла нормально розплющити очі.
– Ну привіт. Значить, це ти новий кандидат в ангели?
Голос був дуже приємний, як у Лолиного улюбленого французького співака Жероу. Низький, оксамитовий з легкою хриплинкою – він завжди заспокоював Лолу.
– Я би вам відповіла, пане, якби хоч бачила, де ви. Не можна трішки зменшити світло? – запитала Лола, прикриваючи очі рукою.
Відповіді не пролунало, однак світло стало набагато тьмянішим.
Перед Лолою стояв чоловік років п’ятидесяти в білому вбранні. Його руки були скріплені за спиною, а на обличчі ледь помітна, але дуже приємна посмішка. Лолі не потрібно було питати чоловіка, хто він такий, оскільки за тією владою і силою, яку він випромінював, все стало зрозуміло. Лола опустилася на коліна та прихилила голову. Пройшло кілька секунд, коли вона відчула руки на своїх плечах і слова:
– Не потрібно, вставай. Я радий тебе бачити.

Відскринено в четвер, 23 жовтня о 19:40.

Collapse )
Читаю

Сучукрліт. Твір № 28


Правила конкурсу тут

Але в мене кинули яблуком, і я кинула пакет із флейтою об землю і підняла очі на високі поверхи. На шостому із балкона визирала маленька відчайдушна рожа. Рожа щось кричала, видно, матюкалася, але було толком не чути.
– Та щоб я здіхла! – закричала я. – Я тут іду на цю музику! Я щойно прийшла зі школи! У мене іще й клас гімназичний із шістьма уроками і продльонкою! Я дома не поїла! Там нема! Я із ніг падаю! Я тащу оцю непорозмірну для мене флейту! Холодно, страшне, я не можу знайти рукавичок, у мене руки змерзли її тягти! Я зараз прийду, почну грати Гайдна, і мене насварять! І знаєш, чого?! Бо я уяви зеленої не маю, як його грати, цього Гайдна! Я не можу! І ці два глупі етюди! Там є по два місця в кожному, які просто неможливо зіграти! Я не уявляю, як їх можна зіграти! Ти розумієш, про що я, рожо матюклива?! І грати мені знову сорок хвилин, аж у очах рябітиме! І знову вчитель скаже, що я не працюю, хоч і здібна дівчина! І знову спитає про квитанцію за оплату навчання! І знову закричить, що поки я її не принесу, йому не виплатять зарплатні! А мені батьки не дають цієї квитанції! І я слова їм сказати не можу! Тому що раптом їм грошей зараз нема! А я їм нагадуватиму! Ти розумієш, рожо?! А додому мені іти знову сорок хвилин цим холодом! А там знову – це домашнє завдання! А батьки сваритимуться! Я навіть читати не можу, коли вони сваряться! Розумієш, рожо?! Сволоч! А йому – яблуками кидатися! Та ти мені у плече, убоїще, влучило!

Я запалювала сірники один за одним і шукала скриньку малої зарази.
Ось він, номер тієї квартири! У їхній скринці лежало щось зо п’ять листів. Я притискала їх до свого лоба, щоб випачкати у свою кров. Як на зло, вона вже не текла. Як на зло!
Я зіжмакала їхні листи і поклала назад. Зім’яті вони всі вже не влазили. Один довелося покласти у сусідню.
Я вийшла надвір. Тут було вже світліше, але ліхтарі стояли темні. Я пішла до останівки, де покинула флейту.

Той хлопець, котрий у мене жбурляв був овочами, виявився Ліля.
Їй шість років і вона має план.

Наступного дня, коли я вийшла зі школи – вона вже звисала з рукохода вниз головою, як кажан, і чатувала на мене. І закричала, як тільки забачила:
– Дівко, дівко, дівко, дівко!!!!
– Га?
– Ти мені дуже треба!
– Не сумніваюся!
Я одразу її упізнала, здерла з рукохода, поставила на землю і шльопнула по попі.
Лілька відвернулася і плюнула. А потім сказала:
– Карочі, ти мені дуже треба. Тільки ж не кричи і не ругайся, як вчора! Мені потрібна нормальна больша дівка. Така, як ти, щоб замутити одну штуку.
– Яку?
– Нормальну. Це, правда, далекувато – у Білгородці. Спочатку туди треба сходити все розвідати. Я, правда, не знаю, як точно туди іти, але думаю, що ти знаєш.
Я кивнула.

Відскринено в четвер, 23 жовтня о 19:35.

Collapse )
Читаю

Результати турів 25-27


Правильні відповіді:
Твір № 25 - Таня Малярчук. Говорити (10)
Твір № 26 - Сергій Жадан. Гімн демократичної молоді (4)
Твір № 27 - Світлана Богдан. Коли ще автомобілі були людьми (6)

За ці три твори нараховані такі бали:

koroboro - 10 балів
silverandglass - 8 балів
paniu - 7 балів
fotynija - 5 балів
prophet_in_blue - 5 балів
solo_monna - 5 балів
the_blue_bottle - 5 балів
gvirinko - 4 бали
klasklasklas - 4 бали
my_flow - 4 бали
gal4enja - 3 бали
top4ynska - 3 бали
une_petite_rose - 3 бали
revelation_cane - 2 бали

Наразі турнірна таблиця така:

koroboro - 72 бали
silverandglass - 52 бали
girl_of_autumn - 34 бали
gvirinko - 30 балів
prophet_in_blue - 29 балів
solo_monna - 27 балів
mikolasz - 21 бал
gal4enja - 19 балів
paniu - 18 балів
hector_von_kyiv - 15 балів
lana_svitankova - 13 балів
my_flow - 13 балів
strongowski - 13 балів
top4ynska - 12 балів
une_petite_rose - 12 балів
sparrow_hawk - 11 балів
shmuzza - 7 балів
azinvest - 6 балів
mertva - 6 балів
odvis - 6 балів
olha_klipkova - 6 балів
revelation_cane - 6 балів
fotynija - 5 балів
the_blue_bottle - 5 балів
klasklasklas - 4 бали
littlespirit - 4 бали
malasla - 4 бали
rysika - 4 бали
fish_ua - 3 бали
kuxja - 3 бали
mystery_ua - 3 бали
sumne_padlo - 3 бали
sunshine_ok - 3 бали
dzzvinka - 2 бали
yjelia - 2 бали
curlyfoxy - 1 бал
koza_galima - 1 бал
nashe_lito - 1 бал
seems_to_be - 1 бал

Десята (остання) порція з трьох творів завтра зранку, підбиття підсумків у четвер по обіді.

Правила
Читаю

Сучукрліт. Твір № 27


Правила конкурсу тут

Ця дівчина з півтемного провулка
Вирощує у горщиках ромашки,
Виносить їх надвір, коли не зимно,
Співає під гітару їм баладу.
Бува, втрачає над собою владу,
І з горла вилітає щебіт пташки.
Живе у неї вдома лис вогненний,
Вона гуляти ходить з ним до лісу
І може пропадати там роками,
А якось повернутися вже вітром.
Але таке буває дуже рідко,
Шмат хліба приведе її до тями.
Коли загусне вечір, то сідає
На білого коня і їде містом,
Зубами ледь покусує цигарку,
Вслухаючись, як дзюркотить повітря,
На джинси хлюпотить потоком бистрим,
Долоні сонних лип лоскоче в парку.

Я житиму нині у третім столітті.
Я вимикаю радіо, яке волає про квоти.
Мені начхати на те, що відбувається в світі.
Мене цікавить, чому в тебе в очах – турбота.

Я буду дика і темна, немов ті варвари.
Мій телевізор мовчить, лише показує тьму.
Мені байдуже, чи любить Сантьяго Барбару.
Мене хвилює, страх у тебе в очах чому.

Усуну геть з поля зору реклами всі,
Де на щитах кривляються пики прокурені.
Яка різниця, що краще – „Київстар” чи „Ю Ем Сі”?
Мене турбує, чому в тебе очі – зажурені.

* * *

Увечері повернешся додому,
Де по кутках висить тіней оздоба.
Собаки злижуть з ніг твоїх утому,
Собаки злижуть пил у тебе з лоба.

По радіо із Києва самого
Передадуть чиєсь тяжке мовчання.
Собаки ляжуть на ніч під порогом,
Собаки стерегтимуть до світання.

Ніхто не запитає в тебе вранці,
Куди ти йдеш, лишитись не попросить.
Собаки слідом бігтимуть п’ять станцій
І спиняться, подумавши, що досить.

* * *

Нарешті ліхтар засвітили у сквері.
Цей день, як і тисяча інших, згорів.
Почну свою втечу за стіни і двері.
У мене є право на синь вечорів.

Бабусі на лавочках біля під’їздів
Вирішують долю держав і культур.
В ворон на дахах відбуваються з’їзди.
Шофери пускають маршрутки в алюр.

Мені би скупити весь простір реклами –
Кричали б щити, заступаючи путь:
„Уважніші будьте до тих, хто із вами,
Бо в тих, хто із вами, серця є, мабуть!”

Але це таке... А цікаво би знати,
Земля під асфальтом померла чи ні?
Навшпиньках ідуть по дротах кіловати,
І люди, мов нетля, летять на вогні.

В квартири й кав’ярні їх напхано тісно,
А зверху вже хмар розпинають покров,
Аби Божий Син міг пройти понад містом
І ноги антенами не поколов.

Відскринено в понеділок, 20 жовтня о 14:50.

Collapse )
Читаю

Сучукрліт. Твір № 26


Правила конкурсу тут

Один мій знайомий, з яким ми навчались в університеті, закохався, що з ним, у принципі, траплялось не так часто. Його дівчина була філологом, вчила іноземні мови, сука була рідкісна, але він на це не зважав, закохався, одним словом. І ось вона, я ж кажу – сука, несподівано вирішила поїхати в Берлін на мовну практику. Він провів її на вокзал, довго й пристрасно обіцяючи її чекати, вона неуважно слухала, на прощання печально його поцілувала і поїхала. А він з розпуки запив. Через місяць хтось сказав йому, що вона в Берліні вийшла заміж – покинула рідний університет, забила на мовну практику, знайшла собі якогось італійця і вийшла за нього заміж.

Його колишня дівчина, що теж характерно, незабаром розлучилась, вірніше, вона навіть не розлучалась, її італійця одного разу побили скінгеди після футболу, проламали йому череп арматурою, і він благополучно помер, не приходячи до тями. Залишившись сама з дитиною на руках, вона вирішила підв’язати з вивченням мов і спробувала влаштуватись у турецький фастфуд біля Александрпляц. Турки її радо взяли – на відміну від них вона знала мову.

Він сам назвався Сан Саничем під час знайомства і подарував візитівку, де золотими літерами на крейдяному папері було написано „Сан Санич, правозахисник”, унизу були вказані кілька телефонів із лондонським кодом, Санич сказав, що це телефони офісу, я запитав чийого, але він не відповів. Ми з ним відразу потоваришували, щойно ми познайомились, Санич дістав з кишені куртки пушку, сказав, що він за чесні вибори, і повідомив, що може дістати хоч сто таких пушок.

Одного разу, перебуваючи в стані тривалого алкогольного ступору (очевидно, мова йшла про якісь свята, скоріш за все про різдво христове, мені так здається), підопічні Санича вирішили подарувати своєму молодому босу бронежилет. Бронежилет вони виміняли в працівників Київського ровд на новий ксерокс, машину останнього покоління. Подарунок тут-таки обмили, після чого вирішили випробувати. Санич одягнув бронежилет, бійці дістали калашникова. Бронежилет виявився надійною штукою – Санич вижив, отримавши всього три кульові поранення середньої тяжкості.

Відскринено в понеділок, 20 жовтня о 14:50.

Collapse )