Est (est_) wrote,
Est
est_

  • Location:
  • Mood:
  • Music:

Оксана Забужко


Оксана ЗАБУЖКО: «Україна – патологічно варварська країна»

Галина ГУЗЬО

2007 рік для письменниці Оксани Забужко має стати напрочуд продуктивним.

- Думала, що “Notre Dame d’Ukraine” вийде ще минулого року, - розповідала Оксана Забужко кореспондентові “ВЗ” за горнятком кави (вона пила чай з медом - другий тиждень лікувала застуду) у своєму київському помешканні. – У видавництві “Факт”, де книга уже четвертий місяць, кажуть, що у неї – складна верстка: рукопис мав 500 сторінок, а друком вийде близько 700. Це – капітальна праця, заради якої я відклала роботу над романом “Музей покинутих секретів” і присвятила їй набагато більше часу, ніж розраховувала - понад два роки. Книжка про Лесю Українку – мій давній моральний обов’язок, борг перед рідною культурою. Зрозуміла: якщо не допишу її зараз – не допишу ніколи... Торік було пекло – у мене вийшло п’ять книжок у різних країнах: у Швеції та Німеччині – “Польові дослідження з українського сексу”, у Чехії – “Сестро, сестро” (потрапила у Празі в список книг року), в Ірані – “Казка про калинову сопілку” (на фарсі!)... Поїздки, виступи, інтерв’ю... А цього року за кордоном виходить ще більше перекладів моїх книжок – в Італії, Голландії, Фінляндії...

- Кажете “давній моральний обов’язок”?..

- “Notre Dame d’Ukraine” - це спроба не тільки нарешті перепрочитати і відчитати Лесю Українку, а й відповісти на питання: чому вона так і залишилася в українській культурі чужинкою? За п’ятнадцять років незалежності України не вийшло повного зібрання її творів. За ці роки ми втратили поняття і концепт літературної спадщини й того, що вона належить до культурних потреб сьогодення. У цьому плані ми – патологічно варварська країна. Чеська перекладачка, працюючи над книгою “Сестро, сестро”, приїхавши в Україну, не змогла придбати в книгарні “Кассандру” Лесі Українки (цей твір потрібен був їй для роботи над моєю “Інопланетянкою”). Який шок відбувся в людини з Європи! Приїхавши в Україну, вона бачить гарне європейське місто, купу дорогих автомобілів (набагато більше, аніж у Празі чи Відні), переповнені кав’ярні й ресторани... Але обличчям будь-якої європейської столиці є книгарні, а не ресторани. На всю Україну книжкових магазинів менше, аніж їх є у Варшаві... У наших книгарнях як сіно-солома лежить продукція північного сусіда - без розбору, класифікацій, рубрикацій. Література у нас – усе, що написано й надруковано. У будь-якій європейській країні класика видана у всіх можливих варіантах: повні зібрання творів, академічні, вибрані, адаптовані, у шкіряних палітурках, у кишеньковому форматі, для школярів, для читання у ванній, ліжку, літаку... А в нас класики немає, а, отже, немає історичної пам’яті й культури!

Уже виросло ціле покоління, яке переконане, що українська література починається з 1991 року. Плюс Шевченко. І ми не замислюємося над тим, наскільки це дико. Втрата культурної пам’яті, яка не репродукується від покоління до покоління, прирікає нас на тиражування “совка”. Молоді люди лаються цим словом і водночас не свідомі того, що дублюють ті самі моделі – поведінкові, цінносні... Так, як починав “совок” – усе до 1917 року було залите чорнилом, так і ми починаємо - від 1991 року...

- І ви взялися рятувати країну?

- Що я можу зробити? Лише написати книжку. Через Лесю Українку у мене вийшла ревізія погляду на історію української культури. Двадцяти драм Лесі Українки сьогодні навіть філологи не знають. Часом в інтелігентських компаніях проводжу забавку – кажу: “Усі знають, що Шекспір написав 23 драми”. Обов’язково знаходиться хтось, хто називає, якщо й не 23, то принаймні 20 чи 21. Та досі не зустріла ні однієї душі, яка назвала б усі 20 драм Лесі Українки... Коли Янукович говорить про “Анну Ахмєтову” - усі сміються. А своєї спадщини абсолютно не свідомі.

- На якому етапі робота над романом “Музей покинутих секретів”, над яким ви почали працювати чотири роки тому?

- Залишилося три розділи. До кінця цього року роман вийде друком. Німецькі права на нього уже продано, я як автор навіть аванс отримала. Після того, як торік “Польові дослідження...” мали у Німеччині комерційний успіх, тамтешній видавець купив права на мій наступний роман. Не шкодую, що відкладала написання “Музею...” – мені потрібна була психологічна дистанція. Цей роман з тих, які пишуться роками. Епічний твір, в якому у хід йде історія трьох поколінь. За умов дикоростучого видавничого ринку наші письменники ведуться на приклад Донцової-Мариніної і щиро вважають, що кожного року треба штампувати по роману. Це – один із способів занапастити свій талант. Донцова й Мариніна тут нічим не ризикують... А Прохасько із Жаданом ризикують. Роман – живе створіння, яке розвивається за своєю внутрішньою логікою. Твої герої часом просять тайм-ауту, часом вимагають студій і дослідницької роботи. Пишучи “Музей покинутих секретів”, мені довелося студіювати військову справу, медицину, торгівлю антикваріатом... В архівах і бібліотеках вивчала історію УПА, брала інтерв’ю у реальних людей...

- Щоб попрацювати над “Музеєм...”, ви на два місяці заховалися в австрійських Альпах. Що відчуваєте, щоразу повертаючись із-за кордону на батьківщину, отримавши тут “дозу реальності”?

- Ніколи не покидаю Україну настільки, щоб втратити почуття реальності. Не виїхала б на більше, ніж на два-три місяці. Бо це було б уже екзилією - недобре для мови, психологічного самовідчуття. Та, якби не була включена в європейський “мейнстрім”, мій погляд на українську ситуацію був би набагато депресивнішим. Головна проблема української реальності в тому, що тут немає потреби в професійному рості. У цьому корінь усіх наших проблем. В Україні від тебе не вимагають постійного росту й вдосконалення. Немає потреби бути все кращим і кращим. Стеля, вище якої немає об’єктивної потреби стрибати, – тепле місце в офісі і тисяча чи дві тисячі доларів зарплати. Увесь твій досвід - не просто подорожніх нотаток, а досвід людський, іншої візії, інших поглядів, з яким хочеш принести користь своїй країні, нікому не потрібен. Він викликає лише роздратування. Про це вам скаже кожен українець, який у тій чи іншій формі має європейську кар’єру. Слава Богу, кордони більше не на замку. І таких людей чимало.

Я червонію від того, що доводиться вислуховувати від європейської професури про українських студентів, які їдуть вчитися за кордон. Ці хлопці і дівчата – покоління, яке виросло на рефератах, скопійованих з Інтернету. Знань – нуль, самостійного мислення – нуль, навиків самостійної роботи – нуль, а поріг претензій – колосальний. Українська школа побудована на тому, що діти “здирають” реферати. А вища освіта – взагалі торгівля дипломами...

Добробут цивілізованих країн у ХХІ столітті базується на новітніх технологіях, тобто на мізках. І можна не мати газової труби. Через 10-15 років Росія зі своєю трубою вилетить у велику трубу. Це – неминуче. У ХХІ столітті перспективи за тими країнами, які заробляють міз-ка-ми! А країни, які не плекають освіти, приречені на африканський статус. Саме це вкидає мене у найбільшу депресію.

- Від поповнення “європейської сім’ї” Румунією і Болгарією загострилася дискусія стосовно можливого-неможливого вступу в Євросоюз України. Як дивитеся на нашу євроінтеграцію?

- Позитивно. Та хто ж нас таких туди візьме? Звичайно, прикро, коли обговорюють Румунію й Болгарію, які є набагато біднішими, ніж Україна. Після відвідин Румунії я відкрила для себе другу після Росії країну, з якої приємно повертатися додому. Але у тій же Румунії є прошарок інтелігенції, інтелектуалів, які виробляють стратегічні плани розвитку своєї країни. У нас цього немає. У нас тягаються за барки Петі-Васі, Колі-Юлі, Тані-Мані... Відсоток людей, які мислять по-державному і які задумалися б над тим, як реформувати країну, над стратегією розвитку на 10-15 років, - мізерний. Президент нібито мав у цьому напрямі добрі наміри, але сказав “А”, та не сказав “Б”. Не було розроблено жодної реальної програми – ні повернення на батьківщину усіх тих мізків, які “брейн-дрейнулись” (десятки тисяч людей роками сидять на валізках – і кандидати наук, і доктори), ні розвитку освіти й науки... Бідна, нещасна, обдерта, злиденна, брудна, циганська Румунія, на відміну від нас, про все це думає.

Українське суспільство впало у напівварварський стан. Коли говориш з людьми поодинці, нібито усі притомні, цікаві, погоджуються. Але окремо взяті люди – не суспільство. Вони можуть самоорганізуватися і вийти один раз на Майдан. А що після цього?

- У цьому контексті кажуть, що українцям бракує національної ідеї...

- Це – ще один фетиш. Рецидиви радянського мислення. Ортега-і-Гассет найкраще визначив національну ідею: “Національна ідея – це не те, що нація думає про себе в часі, а те, що Бог думає про неї у вічності”. Перед тим, як говорити про національну ідею, українцям слід розібратися з національною ідентичністю, культурною пам’яттю і історією. Як писав Тарас Шевченко, “хто ми, чиї сини, яких батьків”? Після Майдану у суспільстві відбуваються цікаві процеси, та їх ніхто не вивчає. Я змирилася з тим, що мені припало жити у перехідний період.

- В одному з попередніх інтерв’ю ви сказали мені: “В Україні не вироблена модель ідеального чоловіка для творчої жінки”. Хто повинен її виробити? Сучасні творчі жінки?

- Посилатимуся на свою книгу “Notre Dame d’Ukraine”, в якій пишу й про ці моделі. Які були, та які нам невідомі. В Україні опустили шлюб Лесі Українки, її стосунки з Климентом Квіткою, молодшим від неї на десять років. Це була дуже гармонійна пара, безумно цікавий шлюб. Як можна заглушити кобіту? Або ославити її шлюхою – як Марка Вовчка, або віднести до категорії хворих, а відтак сексуально нецікавих жінок. Насправді Леся Українка користувалася шаленим успіхом. Філософія її любові, те, як вона будувала свої стосунки з чоловіками, - дуже цікаво. Це ж вона з Квітки зробила найвидатнішого фольклориста ХХ століття. Цікаво читати його листування, спогади про Лесю. Відвдовувавши понад чверть століття, Квітка вирішив на старості років одружитися зі своєю аспіранткою - повіз її на могилу до Лесі Українки й, помовчавши 15 хвилин, сказав: “Леся дала згоду на наш шлюб, але щасливими ми не будемо”... З таких історій у нормальних країнах пишуться книги, знімаються фільми. Маленькі дівчатка й хлопчики вивчають це у школах, виховуючись і формуючи свою чуттєвість. І коли я кажу, що не вироблена модель ідеального чоловіка для творчої жінки, не маю на увазі, що цих моделей немає. Навпаки, їх по саме нікуди. Тільки копнути. Та, як писала Ольга Кобилянська, “страшна наша темнота”.

- Чи доводилося вам у нашому “чоловічому” суспільстві йти на поступки?

- Не люблю поступатися. Я послідовно роками виборювала собі це право. Ніяк не забуду привітання з Днем незалежності від Андрія Куркова, який зателефонував мені і сказав: “Вітаю з незалежністю, зокрема з твоєю незалежністю від цієї країни”. Перед будь-якою молодою жінкою стоїть одна проблема: що вона не робила б і не говорила б, її все одно цінуватимуть за зовнішністю. У сексапільний вік жінці потрібно доказувати, щоб прочитали те, що вона пише. Пригадую, як мене це шокувало вперше. Мені було 26, я прийшла з науковим керівником до секретаря вченої ради, щоб мою дисертацію поставили на захист. І чую на свою адресу: “Така симпатична, й дисертацію написала?”. Тому доводилось доводити з принизливим відчуттям. Та поступатись - ніколи. З роками ця проблема знімається. Ти переходиш в іншу категорію - коли, як казала Мері Кей, важить уже не те, як виглядаєш, а те, яка ти особистість. І я після сорока почуваюся комфортніше – суспільство уже дозволяє мати власну думку. Злобно потираючи руки, кажу: “От і відіграюся у старості”. Відомим старухам після 60-ти взагалі все можна. (Сміється. – Г. Г.).

- Ваша творча тезка - режисер Оксана Байрак - сказала мені в інтерв’ю: “Сильна жінка буде щасливою тільки поруч із чоловіком, з яким вона почуватиметься слабкою”...

- Погоджуюся. Більше того, сильна жінка шукає саме такого чоловіка. Такого, який грав би тата, няньку (вмів би це робити з почуттям гумору, граційно, ненав’язливо), який розумів би всю міру її вразливості, поруч з яким можна було б скинути усі свої соціальні панцири і почуватися дитиною. Хоча ця формула не тільки жіноча. Це й чоловіча реверсія: сильному чоловікові також потрібно скинути костюм, розпружити краватку, він теж хоче, щоб його пожаліли, погладили по голові. Родина, на відміну від соціуму, - не те місце, де треба проявляти силу. Якщо починається гра характерів і війна статей, така родина не варта “заходу”. За порогом дому достатньо приводів для боротьби за самоствердження. Коли в мене в особистому житті починалася боротьба за самоствердження, я тему закривала.

- Чим ви себе балуєте як жінка?

- У мене є своєрідна колекція сережок – декілька десятків. Серед них є улюблені, талісмани... Балую себе дорогою косметикою і парфумами. Люблю відвідини стиліста – з бабським “трьопом”. Маю ритуал при гарному настрої ходити в дорогий японський чи в’єтнамський ресторан. Шопінгу не люблю – мене вбиває непропорційна затрата часу: коли дві години пролазиш, а купиш одну блузку.

http://www.wz.lviv.ua/pages.php?atid=54290

Tags: Оксана Забужко, сучукрліт, інтерв'ю
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment