Est (est_) wrote,
Est
est_

«Україна нагадує «важкого підлітка»


Письменниця Оксана Забужко нарешті поставила остаточну крапку у новому романі «Музей покинутих секретів».

Аби дописати чималий томик (в авторському рукописі - 500 сторінок, а саме видання матиме близько 650-ти), письменниця на три місяці заховалася, як вона каже, у криївці, у лісах на німецько-голландському кордоні. У міжчассі вийшов переклад «Польових досліджень з українського сексу» у Голландії - і Забужко довелося «скочити» на презентації книги до Амстердама та Гааги. Дошліфовувала письменниця свій «Музей...» у Польщі. «Мусила довести текст до того стану, щоб сказати: зробила усе, що могла», - зауважує відома авторка.

- Презентацію «Музею покинутих секретів» видавництво «Факт» запланувало на грудень, - розповідає Оксана Забужко «ВЗ». – Відбудеться вона у Києві. Якщо чергова хвиля кризи взагалі не змете українське книговидання...

- Попередня ваша книга художньої прози «Сестро, сестро» вийшла шість років тому. Читач зачекався вашого нового роману...

- «Музей...» я почала писати у 2002-му. Уже змирилася з тим, що пишу довгограючі книжки. У романі – три покоління героїв, 60 років української історії... Це той світ, який я завжди хотіла створити на папері. Перший ключ до майбутнього роману з’явився у моєму поетичному циклі «Нічні метелики», який написала ще у 1980-ті. Так, «Музей...» забрав у мене набагато більше часу, ніж сподівалася. Мусила переорати гори матеріалу. Крім того, була маса справжніх польових досліджень, поїздок, десятки годин записаних інтерв’ю з людьми... Список подяк у романі буде довшим, аніж будь-яка передмова чи післямова.

- Як прорекламували б «Музей...»?

- Важко говорити про книжку, яка ще вся у тобі, а ти – в ній. Позаду - сім років (із перервою на написання Notre Dame d’Ukraine) життя зі своїми героями, які за цей час стали для мене членами родини. Ти їх упізнаєш на вулицях, у літаках... Якщо коротко, то це - роман про любов і смерть. Чи так: про минуле, яке не минає, а продовжує жити, впливати на наше життя, причому без нашого усвідомлення і навіть знання про це минуле. Яким чином мертві дають нам знати про себе. Як вони приходять у наші сни, переставляють нас як фігурки на шахівниці. Яким чином любовна історія героя й героїні є продовженням любовної історії, яка урвалася 60 років тому у повстанському бункері... Діє «закон збереження енергії чорновиків». Про цю формулу, виведену російським поетом Мандельштамом, згадав Леонід Плющ, який прочитав роман у рукописі одним із перших. Проекти, життя, задуми, любові, ненароджені діти... Усе це не зникає, а продовжує існувати в невидимому полі і раціонально незрозумілими способами формувати наше життя. Простежую це на дистанції трьох поколінь.

- Який жанр роману?

- Сімейна сага? Але у романі є члени однієї родини, які навіть не знають одне про одного. У «Музеї...» – три оповідачі, зокрема сімейна пара (журналістка і колишній фізик, який у 1990-ті став бізнесменом, зайнявшись торгівлею антикваріатом), вояк УПА (він з’являється у снах...). Сюжет заплутаний, у ньому кілька ліній, які переплітаються, підсвічують одна одну.

- Що засвідчило ваше недавнє перебування в Європі – наскільки змінилося ставлення європейців до України, які після подій 2004-го, здавалося, готові були відкрити нам «вікно в Європу»? Видається, ми знову нікому нецікаві...

- А кому ми можемо бути цікаві, якщо нецікаві самі собі? За кордоном втратили надію зрозуміти, що у нас відбувається. Країну захопили бандити і проститутки, які давно перестали зважати на будь-які норми. Як можемо бути цікавими світу, коли у травні відкриваю німецьке Yahoo, щоб подивитися пошту, а там – знайома червона п’яна пика і ТОП-новина: «Головного поліцейського України затримали у Франкфуртському аеропорту в нетверезому стані»?! У якій іще країні може таке трапитися? І щоб після п’яного хуліганства високопосадовець ще й залишився на своїй посаді! Як після такого повинні сприймати нашу країну?

Журналісти в Європі інколи ще запитують: «Що сталося з Помаранчевою революцією?». Пояснити їм суть – нескладно: це була революція знизу. Люди, які стояли на сцені Майдану, погано розуміли, що відбувається внизу. Вони переконані, що революцію зробили вони... І якщо вони заплатять гроші, Майдан повториться... Ці люди живуть у віртуальній реальності, вражені синдромом аутизму.

В українську мову треба ввести слово «хутспа», яке з івриту перекладається як «крайня міра викличного нахабства, безпардонного цинізму». Класичний приклад «хутспи» – коли молодий чоловік, якого судять за вбивство батьків, просить помилування на основі того, що він – сирота...

- Усе популярнішою стає думка, що кризи – шанс для очищення, оновлення, переродження...

- У глобальному, філософському розумінні це так. Та що змінить теперішня криза для України? У нас же не та криза, що в Європі. Європейська криза виглядає інакше: тамтешні уряди подбали про захист своїх громадян. Процеси, які відбуваються в економіці, на житті пересічного німецького, голландського чи шведського громадянина не відбиваються. Так, і там говорять про скорочення, зменшення видатків... Але ж водночас у країнах ЄС знижуються ціни. Наша криза має іншу природу. Це криза тих, хто нагорі. Вони, щоб не втратити свої гроші на офшорах, луплять останню нитку з українського громадянина. Тому нехай українці не вірять у те, що їм кажуть, - що і в Європі, і в усьому світі – криза. Політики продовжують вихоплювати одне в одного шматки, а про те, що країна, економіка йдуть на дно, ніхто не думає. Якщо затримаються надовше, мають шанси залишити по собі випалену землю...

- Що б ви порадили українцям, які через ціни, курси, кредити зневірилися? Люди остаточно зрозуміли, що розраховувати на державу не можна...

- А як на неї можна розраховувати, коли держави як такої, яка відповідала б за своїх громадян, немає. 18 років незалежності, повноліття... А маємо, як писали у міліцейських протоколах, «важкого підлітка». Наші держава та еліта усе ще пострадянські, а не українські. Надія 2004-го на те, що нарешті прийде українська влада, розвіялася. Назвіть мені хоча б одну спробу реформ за 18 років... Час зрозуміти: корабель іде на дно. При цьому на палубі відбувається гризня очманілих, осліплих, тих, які давно втратили не тільки план руху, а й компас та штурвал...

- Якось ви сказали, що в Україні є тільки два інтелектуали: Мирослав Попович і В’ячеслав Брюховецький...

- Інтелектуалів більше. А де діваються численні випускники вищих навчальних закладів? Почнемо з того, що у нас погана освіта. Реальний показник життя у країні – не економіка. Це у нас з радянських часів звикли вимірювати добробут цифрами – скільки виплавлено сталі. У цивілізованому суспільстві рівень країни визначається за станом освіти та медицини. В Україні і те, і інше – імітація. А в тих нечастих випадках, коли українцям щастить отримати більш-менш пристойну освіту, виникає інша проблема – професіонали у цьому суспільстві, у цій системі не затребувані... У системі тотальної корупції професіоналізм не цінується.

Там, де розвинуте громадянське суспільство, є контролюючі прошарки, політикам є на кого озиратися. Достатньо професійної журналістської спільноти, якої в Україні немає... Після подій 2004 року наші журналісти отримали свободу слова. Але четверта влада не відбулася... У цивілізованих країнах список публічних інтелектуалів відкривають поважні журналісти. Назвіть мені п’ятірку українських журналістів, які формують громадську думку. Суцільне ток-шоу. З нашого публічного простору витіснені будь-які інститути громадянського суспільства. Я давно махнула рукою на критико-аналітичні оцінки. Бо це все одно, що йти з лопатою на потік прорваної каналізації. Ще щастя, що наші павуки в банці, усі ці олігархічні угруповання, не об’єдналися, як це сталося в Росії. Там вони злилися в одне – під керівництвом ФСБ. І Росія лягла. Відбулася гуманітарна катастрофа, тепер назріла й техногенна. Наше щастя, що в Україні угруповання гризуться між собою. Злилися б і наші в одне ціле – ми б не чули ні про які брудні справи, була б Північна Корея...

- Коли наші письменники стануть публічними персонами – нарівні із політиками, зірками щоу-бізнесу?

- Письменництво і раніше не було в нашій країні професією. А із зупинкою друкарських станків зупиняться література і будь-яка присутність письменників у публічному просторі. Але письменникам слід писати за будь-яких обставин, навіть «у шухляду».

- Чого бракує українській літературі, аби міцно закріпитися на світовому літературному ринку?

- Українська література цікаво розвивається. Та цього ніхто не відстежує. Критика своїх функція – рекомендацій, що читати – не виконує. Із захватом прочитала дві нові книжки: Юрій Камаєв (збірка історичних оповідань «Мед з дікалоном») і Олесь Ільченко (київський роман «Місто з химерами», розкішному сюжету якого міг би позаздрити Умберто Еко). Нарешті наша література виростає із закаканих коротких штанців, коли автори радісно, розкинувши пальці, викрикували: «Я бухаю, я колюсь, я трахаюсь... Яка радість!». З’являється література, яка осмислює і художньо відтворює життя українського суспільства. Книга Камаєва – про ХХ ст. Торік мене порадувала перша сімейна сага - «Весілля з Європою» Антона Санченка. Нарешті в обіг входить історія, яка ще навіть до шкільних підручників не дійшла. А запитання про вихід на світовий літературний ринок ще повинно почекати. Спершу цікавими треба стати своїм читачам. Нехай книга Юрія Камаєва вийде стотисячним тиражем і її почнуть читати в електричках.

http://artvertep.dp.ua/news/9622.html

Чекатиму на книжку

UPD. [23.12.2009 21:35] Оксана Забужко презентувала новий роман

Відома українська письменниця Оксана ЗАБУЖКО презентувала свій новий роман “Музей покинутих секретів”.

Як зазначила О.ЗАБУЖКО на прес-конференції в агентстві УНІАН, новий роман - це родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004 року. “Ці 60 років української історії нанизані як на шпульку на історію однієї родини. Члени цієї родини далеко не завжди знають один одного і кожен бачить цю історію зі своєї позиції”, - сказала вона.

“Роман про наші часи. Герої роману - наші сучасники, героїня є тележурналісткою Дариною”, - додала О.ЗАБУЖКО.

Над романом письменниця працювала з 2002 року.

Також О.ЗАБУЖКО повідомила, що історична частина роману присвячена УПА. “Ця частина роману, яка становить менше третини тексту, забрала в мене найбільше часу”, - зізналась письменниця.

За її словами. для того, щоб “виставити належним чином усі історичні декорації”, їй знадобилося багато працювати в архівах, зустрічатися з багатьма учасниками тих подій, зокрема ветеранами УПА.

http://www.unian.net/ukr/news/news-353757.html
Tags: Оксана Забужко, Факт, автори, анонси, книги, література, сучукрліт, чтиво, інтерв'ю
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment