Est (est_) wrote,
Est
est_

Сучукрліт. Твір № 23


Правила конкурсу тут

Ранок Магди починається з ганчірок, це гіркий її життя урок – треба мити підлоги, полички, стіни. Навіть, якщо ти Класикова невіста – всі ми з одного тіста, всі живемо, смітимо, а в музеї ще й тісно, тут що не річ – експонат, і один трухлявіший за інший. Але в Магди надія є, потаємна надія є, тільки нею вона й жиє. Я розкрию вам її секрет, але сторінкою нижче, бо зараз не той момент, щоб домальовувати її портрет. Саме в двері музею гупає син, власник фабрики ковбаси, нетерплячий такий мордань, а колись у дранті ходив, як рвань. Відчиняє Магда, в ганчір’ї вся, і в руці ганчірка, а син, порося, накидається прямо з порога. „Що ганьбишся, - кричить. – Мухомором сидиш, у музеї своєму на стіни пердиш, повертайся бігом додому! Я тобі осьо ковбаси приніс, позбирай манатки, висякай ніс і поїдем на „Мерсі” новому”. Але Магда, не промовивши й слова, б’є ковбасою його по голові гонорово, поламалася аж ковбаса. Не поясниш такому бику дурному, що невіста Класика потребує іншого дому і що їй на шляху буття крутому ковбаса не потрібна. Бо невіста Класика вічністю сита, їй не треба корита, ні жита, ні мита, вона не з такого сукна пошита, вона може й сто років ходити невмита, дайте спокій, свої приберіть копита.

Детектив Пікус продирався крізь гіпнотично задубілий натовп до виходу. Штоц іще щось кричав, розмахував бензопилкою. Пікус шпортався об кабелі пересувних телестанцій, падав, уставав. Вихід із цього ангара здавався йому чимось нереальним – як у сні, бува, переставляєш ноги, щоб тікати, але не можеш зрушити з місця. Нарешті на нього війнуло від дверей березневими мокротами, і, штовхнувши службовця з нашивками міністерства надзвичайних ситуацій, детектив вивалився надвір. Весняна прозорість осліпила його. Він стояв на колінах у стовченому шинами сніговому місиві і, на своє щастя, вже не міг бачити, як Ріхард Штоц бризкає слиною, як він вжикає бензопилкою і кладе її блискавичні зуби собі на горло, як горло вистрілює кров’ю, як котиться зі столу бородата голова, як рефлекторно ціляться в неї камери й мікрофони, так ніби вона має ще щось їм сказати, як підстрибує, вищить і реве бензопилка, затиснута в мертвій руці, викрешуючи об метал іскри останнього чемпіонського шоу.

День, коли мені відповіли, нічим не відрізнявся з-поміж інших. На моєму робочому столі були креслення, кава і гарячий бутерброд, зрихтований секретаркою. Слухавку я тримав правою рукою, а лівою підносив бутерброд до рота, коли в динаміку після одного довгого гудка клацнуло. І чоловічий голос мовив: „Ало”. І я сплюнув шматок прожованого бутерброда на стіл, кашлянув, зібрався з силами й запитав: „Це номер ххх-хх-хх?” (мої вічні сім цифр; я в цифрах ніколи не помилявся: я був старшим технологом). І голос безжально підтвердив: „Так”. Чоловічий голос, який я чув мільйон разів. Чоловічий голос, який я чув у собі. А тепер я почув його зовні.

Підходить Дорогуша. Сідає біля мене. У наплічнику в неї дзенькає. Це значить, що Дорогуша роздобула бухла.
– Бідний... – каже, дивлячись на мої рани.
Я даю їй ліктем по зубах. Я – тіло без душі. Мене не треба жаліти. Дорогуша мовчки спльовує трохи крові. Вона вся така худа, що крові в ній не більше літра. У ній взагалі мало рідин. Домінує шлак і закам’яніле гівно. Вона терпить від мене все, бо в цій компанії в одного мене стоїть. Усі інші вже заліковані по наркодиспансерах до повної неспроможності. Підходять Рюрик і Накакава. Хилитаються. Після знайомства з моїм ґріндерсом носи у них почали дивитися лівіше.

Відскринено в четвер, 16 жовтня о 14:45.

Правильна відповідь: 23. Тарас Антипович. Тіло і доля. – Київ: Факт, 2008 (с. 133-134, 71, 14, 3-4)

Tags: книги, конкурси, сучукрліт, цитати
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 7 comments