Правила конкурсу тут
Що я робив у схожих випадках, років із десять тому? Я попорпався у кишенях, знайшов там свої ключі від квартири й кабінету і... кинув їй під ноги. Вона здригнулася від несподіванки, розгублено подивилася вниз. Я встиг нахилитися раніше:
– Дівчино, це ви загубили ключі? – І простягнув їй зв’язку.
– Дякую. Вибачте. – Вона швидким рухом вхопила ключі з моєї долоні, вони миттєво зникли в кишені її куртки. Швидкий погляд суворих зелених очей... Розворот на сто вісімдесят. І знову перед моїми очима застрибали її руді локони. Оце так! Що ж далі?
Я дивився на неї та намагався відшукати в її обличчі щось таке, що змусило б мене зупинитися, подумати про незугарність свого становища – й бачив, що вона така ж загадкова і принадлива. Як на зло, пригадався сьогоднішній вираз Ліки: „Ти б міг жити з однією ногою?” Всі ці роки я так і жив. Ліза була втраченим органом, брак якого викликав фантомні болі. І тепер, коли вона опинилася поруч, я не міг просто так відпустити її.
– Лізо... – сказав я, - Лізо, ти не впізнала мене?...
Лізо, я люблю тебе досі...
Потім я замовк, і тиша тривала неймовірно довго. Так довго, що за ці кілька хвилин (чи секунд?) я народився, виріс і помер.
– Яка гидота... – нарешті промовила Ліза й підвелася з місця. – Гидота, гидота... Яка вульгарна мильна опера...
Хата, що стала для мене прихистком, розміщувалася вище за інші. У селищі жили старі люди, й піднятися вгору для них було справою нелегкою. Тому першу людину я побачила не скоро. Раз на місяць бабцю відвідувала її подруга – така ж сухорлява, згорблена та проворна. Це була лазебниця Яківна.
Побачивши мене вперше, вона сплеснула руками:
– Господи! Це що за негра? Звідки?
– Бог її зна, - відповіла моя господарка, - прибилася з лісу...
– А Петровичу ти сказала?
– Та ти що, нашого Петровича не знаєш? З ранку язика не поверне. Та й навіщо йому казати? Погубить приблуду, як Ієланума погубили...
Відскринено в понеділок, 29 вересня о 16:10.
Правильна відповідь: 11. Ірен Роздобудько. Ґудзик. – Харків: Фоліо, 2007 (с. 83, 126-127, 177)
