Est (est_) wrote,
Est
est_

Говорити


Таня Малярчук "Говорити". Чергова книга прози колишньої франківчанки, а нині киянки, однокласниці Софії Андрухович. Містить три новели, які переплітаються героями та місцем. Взагалі, я придбав цю книженцію авансом, читав до цього "Згори вниз", більш-менш зарахував. Таню Малярчук всі лають за те, що строчить дуже швидко романи, а вони недороблені та ін. Може й так, я не літератор, тому бачу в неї багато нових речей. Інша справа, що вона могла б їх дійсно розжувати і подати по-повній програмі.

185 сторінок, наклад 2 тис. примірників. В магазині "Фоліо" ціна 19 грн.
Зацитую фрагмент з підновели „Порнокаша”. Про те, як головна героїня, будучи малою, гляділа синочка аристократів в нульовому коліні:

"...Коли приїжджали гості, я забирала Григорія в дитячу і гралася з ним якомога цікавіше, якомога вишуканіше, підкреслено професійно. Хоча Григорій був молодший за мене всього на років шість чи сім...
Увечері, коли я йшла додому, Леся давала мені шоколадку або навіть коробку цукерок "Прометей" і запрошувала ще. Але запрошувати мене не доводилось. Наступного ранку я вже була на робочому місці, Григорій радісно плескав у долоні, а Леся розчісувала своє довге густе русяве волосся і казала:
- Що би ми без тебе робили?
Але найбільше я любила залишатися з Григорієм у квартирі Лесі й Захара Володимировича сам на сам. То був справжній рай. Нічого путнього, звичайно, я Григорія не вчила. Ми стрибали по м’яких кріслах і диванах, я їла все, що попадалося на очі, ми гралися у відьом, з ніг до голови мастилися Лесиною косметикою, я продовжувала їсти делікатеси ложками і пальцями, крутили відеомагнітофон (тоді я передивилася першу еротику і перших вампірів) – словом, якщо коли-небудь існував рай на землі – то це була квартира Лесі й Захара Володимировича, коли їх не було вдома.
Одного разу Григорій ліг на обід спати, а я чомусь дуже нудилась. Ходила з кімнати в кімнату, від шафи до холодильника, - і не було нічого такого, що би мені хотілося зробити чи з’їсти. Тут варто зауважити, що моя звичка наминати Лесині апельсини й червону ікру народилася не з великого голоду. Я ніколи не голодувала. Просто, харчуючись їхніми продуктами, я, насправді, хотіла стати схожою на них.
На електричній плиті я знайшла кашку, завбачливо зготовану Лесею на випадок, якщо Григорій прокинеться і захоче їсти. Григорій не прокидався. Каша холонула. Вона пахла дуже смачно, хоча, чесно зізнаюсь, каші – це останнє, на що я могла би спокуситись.
Леся мала от-от повернутись. Григорій говорити ще не вмів. Він би не сказав мамі, що коли прокинувся, ніякої каші не їв, а ходив голодним.
Я включила собі у вітальній еротику (непристойні фільми і фільми жахів Захар Володимирович ховав в антресолі – місце, яке я обнишпорила в першу чергу), поклала кашу на коліна – і так, сидячи перед деревоподібним фікусом у Лесиному солом’яному капелюшку, під стогони акторів я преспокійно поїдала Григоріїв обід.
Раптом двері вітальної скрипнули, - і досередини зайшов ще сонний Григорій.
Став і дивився, як я їм його кашу. Тоді мені здалося, що він усе зрозумів. Що я безсоромно наминаю його кашу, що я не така прекрасна, як намагаюся виглядати, що я здатна на ниций вчинок.
Григорій їв зовсім мало. Прокинувшись, він міг би на кашу навіть не глянути. Але тут справа в іншому. Він дивився на мене своїми вугільними очиськами і все розумів.
Я сказала:
- Гриціане, хочеш каші? Я ще не все з’їла. Я не така падлюка, як тобі зараз здається. Сідай поруч – подивимося, звідки беруться діти..."

Tags: Говорити, Таня Малярчук, книги, література, проза, сучукрліт, читане
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 9 comments