October 21st, 2008

Читаю

Сучукрліт. Твір № 28


Правила конкурсу тут

Але в мене кинули яблуком, і я кинула пакет із флейтою об землю і підняла очі на високі поверхи. На шостому із балкона визирала маленька відчайдушна рожа. Рожа щось кричала, видно, матюкалася, але було толком не чути.
– Та щоб я здіхла! – закричала я. – Я тут іду на цю музику! Я щойно прийшла зі школи! У мене іще й клас гімназичний із шістьма уроками і продльонкою! Я дома не поїла! Там нема! Я із ніг падаю! Я тащу оцю непорозмірну для мене флейту! Холодно, страшне, я не можу знайти рукавичок, у мене руки змерзли її тягти! Я зараз прийду, почну грати Гайдна, і мене насварять! І знаєш, чого?! Бо я уяви зеленої не маю, як його грати, цього Гайдна! Я не можу! І ці два глупі етюди! Там є по два місця в кожному, які просто неможливо зіграти! Я не уявляю, як їх можна зіграти! Ти розумієш, про що я, рожо матюклива?! І грати мені знову сорок хвилин, аж у очах рябітиме! І знову вчитель скаже, що я не працюю, хоч і здібна дівчина! І знову спитає про квитанцію за оплату навчання! І знову закричить, що поки я її не принесу, йому не виплатять зарплатні! А мені батьки не дають цієї квитанції! І я слова їм сказати не можу! Тому що раптом їм грошей зараз нема! А я їм нагадуватиму! Ти розумієш, рожо?! А додому мені іти знову сорок хвилин цим холодом! А там знову – це домашнє завдання! А батьки сваритимуться! Я навіть читати не можу, коли вони сваряться! Розумієш, рожо?! Сволоч! А йому – яблуками кидатися! Та ти мені у плече, убоїще, влучило!

Я запалювала сірники один за одним і шукала скриньку малої зарази.
Ось він, номер тієї квартири! У їхній скринці лежало щось зо п’ять листів. Я притискала їх до свого лоба, щоб випачкати у свою кров. Як на зло, вона вже не текла. Як на зло!
Я зіжмакала їхні листи і поклала назад. Зім’яті вони всі вже не влазили. Один довелося покласти у сусідню.
Я вийшла надвір. Тут було вже світліше, але ліхтарі стояли темні. Я пішла до останівки, де покинула флейту.

Той хлопець, котрий у мене жбурляв був овочами, виявився Ліля.
Їй шість років і вона має план.

Наступного дня, коли я вийшла зі школи – вона вже звисала з рукохода вниз головою, як кажан, і чатувала на мене. І закричала, як тільки забачила:
– Дівко, дівко, дівко, дівко!!!!
– Га?
– Ти мені дуже треба!
– Не сумніваюся!
Я одразу її упізнала, здерла з рукохода, поставила на землю і шльопнула по попі.
Лілька відвернулася і плюнула. А потім сказала:
– Карочі, ти мені дуже треба. Тільки ж не кричи і не ругайся, як вчора! Мені потрібна нормальна больша дівка. Така, як ти, щоб замутити одну штуку.
– Яку?
– Нормальну. Це, правда, далекувато – у Білгородці. Спочатку туди треба сходити все розвідати. Я, правда, не знаю, як точно туди іти, але думаю, що ти знаєш.
Я кивнула.

Відскринено в четвер, 23 жовтня о 19:35.

Collapse )
Читаю

Сучукрліт. Твір № 29


Правила конкурсу тут

... У звичний інтер’єр її кімнати не вписувалася фігура в кріслі, яке стояло у головах її ліжка.
– Ти хто? – запитала Лола.
Фігура несподівано сіпнулася. Здавалося, вона не очікувала на таке запитання...
– Я? Я твій ангел-охоронець.
Лола почала згадувати, що вона пила напередодні... Ніби, нічого...
– А що ти тут робиш?
– Прилетів до тебе у справі...
На кілька хвилин запала тиша... З боку крісла не було чути жодних звуків, і це починало тривожити дівчину. Лола намагалася переконати себе, що це сон, інакше це означало, що в неї проблеми із психікою. Вона, звичайно ж, як правильна католичка, вірила у божого охоронця, але побачити його серед ночі біля свого ліжка... Та ще й коли він прилетів до неї у справі... Це вже було занадто!
– Давно тут сидиш?
– Хвилин 10...
– А чого не розбудив?
– Роздивлявся. До цього бачив тебе лише здалеку і згори...

Лола працювала у громадській організації і координувала напрямок благодійництва. За освітою вона була юристом і мала в цій сфері вже значний досвід, однак кілька місяців тому вона вирішила відмовитися від юриспруденції і обрати нову справу свого життя. Це рішення далося їй дуже нелегко, оскільки на отримання освіти та розвиток кар’єри було витрачено дуже багато зусиль і часу. Проте Лола завжди відчувала, що вона займається не тим. І ці декілька місяців роботи, спрямованої на допомогу дітям, які опинилися у важких життєвих обставинах, переконали її у правильності рішення.

Лола витягнула свій ноутбук.
– Що пишеш? – із цікавістю запитав Сашко.
– Пост в ЖЖ.
– Що? Куди?
– Запис у Живий Журнал.
– А що таке Живий Журнал?
– Це такий електронний щоденник, який може читати інший користувач Інтернету і, за бажанням, залишити коментар.
– А... І цікаво так – заливати все своє життя в інет, щоб про це читав кожен?
– Ну, якщо ти не хочеш донести якийсь пост до загалу, то можеш надати доступ до нього лише своїм друзям.
– Теж віртуальним?
– Ага.
– А навіщо це?
– Це хороший спосіб спілкування, плюс можеш отримати хорошу пораду в тій чи іншій ситуації.
– А хіба не краще, якщо потрібна порада, поговорити з реальним другом, який тебе добре знає?
– Не завжди...
– Чому?
– Тому що тоді це буде суб’єктивна порада, а найкраще – об’єктивна.
– А що поганого в суб’єктивних порадах?
– У таких випадках людина, яка дає пораду, керується почуттями, а іноді вони заважають.
– Ти не права... Позитивні почуття не можуть заважати. Хто краще знатиме, що тобі потрібно – якийсь чувак за сотні кілометрів від тебе, який тебе не знає, не переживає за тебе і взагалі забуває про твоє існування, коли виключає комп’ютер чи друг, який тебе любить і який хоче, щоб ти була щаслива?
Лола не знайшла, що відповісти і зробила вигляд, що зосередилась на написанні посту. Однак Сашко продовжив:
– Знаєш, чому люди обирають ЖЖ? Тому що вони бояться... Набагато простіше зробити якийсь пост і отримати коментарі удаваних друзів, які ти можеш прочитати, а можеш видалити не читаючи. А справжнього друга тобі треба буде вислухати, дивлячись йому в очі...
Лола перестала клацати по клавіатурі. Сашко був повністю правий, однак так справді було простіше... Вона ще хвильку подумала і все одно почала стукати по клавіатурі.

Розплющивши очі, вона все зрозуміла...
Лола була у темному коридорі, наприкінці якого був сліпучо-білий вихід.
„От і мій вихід в кінці тунелю”, - подумала Лола і попрямувала в єдино можливому напрямку.
Дівчина зайшла до сліпучо-білої кімнати, де від тієї яскравості нічого не було видно. Вона намагалася роздивитися, однак від сяйва не могла нормально розплющити очі.
– Ну привіт. Значить, це ти новий кандидат в ангели?
Голос був дуже приємний, як у Лолиного улюбленого французького співака Жероу. Низький, оксамитовий з легкою хриплинкою – він завжди заспокоював Лолу.
– Я би вам відповіла, пане, якби хоч бачила, де ви. Не можна трішки зменшити світло? – запитала Лола, прикриваючи очі рукою.
Відповіді не пролунало, однак світло стало набагато тьмянішим.
Перед Лолою стояв чоловік років п’ятидесяти в білому вбранні. Його руки були скріплені за спиною, а на обличчі ледь помітна, але дуже приємна посмішка. Лолі не потрібно було питати чоловіка, хто він такий, оскільки за тією владою і силою, яку він випромінював, все стало зрозуміло. Лола опустилася на коліна та прихилила голову. Пройшло кілька секунд, коли вона відчула руки на своїх плечах і слова:
– Не потрібно, вставай. Я радий тебе бачити.

Відскринено в четвер, 23 жовтня о 19:40.

Collapse )
Читаю

Сучукрліт. Твір № 30


Правила конкурсу тут

купив
телефонну картку
заклав
у шпаринку костелу
на небо
хіба не видко
дзвоню

може мені
по той бік
дадуть відповідь
якого біса
я тут
роблю

* * *

покоління розбите об байдики
підвіконня шприці і бомжі
коли в небі бензинова райдуга
коли тут сновигають дідьки
лиш хрущі безжурно в садочках
доїдають антонича вірші
поколінню зайве прощення
в покоління сутужно з грішми

* * *

спи спокійно малий нєфер засинай
всі гопи вже набухались ти це знай
сплять уроди і дебіли пацани та імбецили
от і ти давай
баю-бай

спи магнітофон вже здох життя важке
і комп’ютер вже не паше він вже теж
сплять і кульчики і бісер бо мені слова не лізуть
врешті засинай
баю-бай

спи давай мала падлюка як мене дістав
ти старого гіпі слухай спати зара тра’
бо і сонце майже встало слухай ну хіба це мало?
ще по п’ятдесят?
на-ли-вай

* * *

після цілунків
раптом відсахуєшся
переводиш дух
на зимовий час
і дві години
та п’ятдесят вісім тьху
розумієш
ти
контактна лінза в оці будди
білочка імені ірени карпи
предмет дослідження оксани забужко
і ніякий розумієш ніякий
пам’ятник шевченку

то може годі стояти каменем?

* * *

сиділи двоє
в останньому садочку на землі
жували
поступово розуміли що накоїли

потім підійшов Господь
спитав як звати
розпочав нову книгу

Відскринено в четвер, 23 жовтня о 19:45.

Collapse )