October 14th, 2008

Читаю

Сучукрліт. Твір № 22


Правила конкурсу тут

Якби було можна, я дуже хотіла би зустрітися з Богом і порозмовляти з ним про різні речі. У тому, що Бог є, я не сумніваюся (правда, на вулиці про це казати не можна, Бабуня мені заборонила, я не знала, що існування Бога – це така таємниця), хоча хто він, я не дуже розумію. Здається, він найголовніший у Царстві Небесному і там усім завідує. Бо люди, після того як помруть, переселяються у Царство Небесне. Тобто коли ми помремо, ми будемо жити у Бога. Здається, більше нам просто ніде буде жити. Я думаю, що познайомитись із Богом мені було би цікаво й тепер, не хочу чекати аж до смерті. Я не знаю, чи є у Бога телефон, думаю, що повинен бути. Бо телефон є навіть у нас. Я питала у тата, чи є в нього номер телефона Бога, але він махнув рукою і сказав, що туди не дозвонишся. Думаю, що можна додзвонитися, якщо набирати номер дуже багато разів, мені би вистачило на це часу, бо ж я не ходжу на роботу. Я могла би сидіти вдома і дуже багато разів підряд набирати номер телефону і обов’язково додзвонилась би. Так я татові й сказала. Але він все одно не дав мені номера, мабуть, він його загубив і посоромився про це сказати. Це сумно, на його місці я вивчила би цей номер напам’ять.

я починаю думати що обов’язково треба піти і купити лампочку бо у коридорі перегоріла лампочка і якщо її не купити то там не буде світла і не буде нічого видно нікому і мені також і якщо я її не куплю то ніхто її не купить і коли прийдуть мої друзі доведеться зустрічати їх у темряві і вони мене не зрозуміють їм це може не сподобатися може вони образяться і підуть геть тому обов’язково треба купити лампочку треба зробити над собою зусилля треба зібрати волю в кулак у правий а якщо не допоможе то і в лівий і встати і обов’язково піти по лампочку не забути взяти гроші поки що вони у мене є на лампочку мені вистачить треба купити лампочку і хліба насущного тому що його також немає додому треба хліба й світла може ще чогось треба але цього я не можу згадати я тільки думаю як добре що мені не треба цигарок наприклад алкогольних напоїв від цього всього я дуже спокійно можу відмовитися тобто мені навіть відмовлятися не треба бо мені це взагалі ніколи не треба воно мені ні до чого мені треба тільки лампочка та й то навіть не мені а в коридор щоб мої друзі бачили тому що мої друзі для мене дуже важливі і хліб тому що він усім потрібен я куплю батон і насмажу моїм друзям грінок із тертим сиром тільки спочатку треба щоб у коридорі було видно я вкручую лампочку і тепер у коридорі світло я заплющую очі і потім знову їх розплющую світло навколо мене залишається

Нам бракує аристократизму, нам бракує свободи думки, нам бракує щирості висловлювання, і культури взаємин, і економічної стабільності, і бізнес-етики, кондиціонерів у громадському транспорті, цілодобового безкоштовного інтернету в університетах та поза ними, також безкоштовних цілодобових туалетів і високої заробітної платні для вчителів, лікарів та інших, до них подібних, ах, моя дорога батьківщино, розташована майже у самому серці Европи, як нам із тобою не пощастило. Хоча тобі з нами, здається, також.

Якісь ідіоти женуться за мною вулицею і жбурляють у мене камінням. Я пес, маленький чорний цуцик, мені важко бігти, тому що я тільки недавно навчився бігати, раніше у мене виходило тільки ходити, перевалюючися з боку на бік, бо я не вмів зберігати рівноваги. Мабуть, це тому, що я дуже маленький і тільки нещодавно почав жити без мами. Я не знаю, де мама, мабуть, вона залишилась жити там, де я народився, але я не знаю, де це. Моїх братиків віддали іншим людям, яким вони сподобалися. Я нікому не сподобався, можливо, я не дуже гарний як на людське око, я цього теж не знаю. Думаю, що моїй мамі я подобався, мабуть, вона хотіла би, щоби я з нею залишився, тільки цього не хотів її господар, бо він не може жити у двокімнатній квартирі на десятому поверсі, де двоє собак, і кіт, і хом’як, і папуга із зеленим хвостом, який смішно кричить на господаря. Тому мене треба було комусь віддати, а що мене ніхто не захотів узяти, мене довелося винести надвір і посадити біля контейнера зі сміттям, аби мене хтось підібрав. Я не знаю, що таке „підібрати”. Мабуть, хтось мав би привести мене до себе додому і знайти мені іншу маму, і щоб у неї було молоко, і щоб я міг їсти досхочу, і щоб у неї була довга шерсть, у якій тепло спати, бо мені треба багато спати, щоб рости і вміти зберігати рівновагу, бо рівновага дуже потрібна собакам, і людям також. Мені не подобалося сидіти біля контейнерів зі сміттям, бо було холодно, накрапав дощик і шерсть у мене змокла. І запах був поганий від цих контейнерів, смердючий і кислий, а мені так хотілося, щоб запахло молоком і моєю мамою, і щоб не було мокро, і щоб можна було згорнутися у клубочок, уткнутися носом у її шерсть і міцно й довго спати. Я думаю, мама також без мене сумує, вона дуже не хотіла, щоб мене несли до контейнера, і жалібно дивилась на господаря, але нічого не просила, бо, мабуть, знала, що це не допоможе. Мені стає дуже холодно й сумно, я починаю тихенько плакати, потім голосніше, мене все одно ніхто не чує. І не бачить, бо надворі стає все темніше, цікаво, навіщо господар виніс мене сюди увечері – мене ж ніхто не побачить і не зможе підібрати...

Відскринено в четвер, 16 жовтня о 14:45.

Collapse )
Читаю

Сучукрліт. Твір № 23


Правила конкурсу тут

Ранок Магди починається з ганчірок, це гіркий її життя урок – треба мити підлоги, полички, стіни. Навіть, якщо ти Класикова невіста – всі ми з одного тіста, всі живемо, смітимо, а в музеї ще й тісно, тут що не річ – експонат, і один трухлявіший за інший. Але в Магди надія є, потаємна надія є, тільки нею вона й жиє. Я розкрию вам її секрет, але сторінкою нижче, бо зараз не той момент, щоб домальовувати її портрет. Саме в двері музею гупає син, власник фабрики ковбаси, нетерплячий такий мордань, а колись у дранті ходив, як рвань. Відчиняє Магда, в ганчір’ї вся, і в руці ганчірка, а син, порося, накидається прямо з порога. „Що ганьбишся, - кричить. – Мухомором сидиш, у музеї своєму на стіни пердиш, повертайся бігом додому! Я тобі осьо ковбаси приніс, позбирай манатки, висякай ніс і поїдем на „Мерсі” новому”. Але Магда, не промовивши й слова, б’є ковбасою його по голові гонорово, поламалася аж ковбаса. Не поясниш такому бику дурному, що невіста Класика потребує іншого дому і що їй на шляху буття крутому ковбаса не потрібна. Бо невіста Класика вічністю сита, їй не треба корита, ні жита, ні мита, вона не з такого сукна пошита, вона може й сто років ходити невмита, дайте спокій, свої приберіть копита.

Детектив Пікус продирався крізь гіпнотично задубілий натовп до виходу. Штоц іще щось кричав, розмахував бензопилкою. Пікус шпортався об кабелі пересувних телестанцій, падав, уставав. Вихід із цього ангара здавався йому чимось нереальним – як у сні, бува, переставляєш ноги, щоб тікати, але не можеш зрушити з місця. Нарешті на нього війнуло від дверей березневими мокротами, і, штовхнувши службовця з нашивками міністерства надзвичайних ситуацій, детектив вивалився надвір. Весняна прозорість осліпила його. Він стояв на колінах у стовченому шинами сніговому місиві і, на своє щастя, вже не міг бачити, як Ріхард Штоц бризкає слиною, як він вжикає бензопилкою і кладе її блискавичні зуби собі на горло, як горло вистрілює кров’ю, як котиться зі столу бородата голова, як рефлекторно ціляться в неї камери й мікрофони, так ніби вона має ще щось їм сказати, як підстрибує, вищить і реве бензопилка, затиснута в мертвій руці, викрешуючи об метал іскри останнього чемпіонського шоу.

День, коли мені відповіли, нічим не відрізнявся з-поміж інших. На моєму робочому столі були креслення, кава і гарячий бутерброд, зрихтований секретаркою. Слухавку я тримав правою рукою, а лівою підносив бутерброд до рота, коли в динаміку після одного довгого гудка клацнуло. І чоловічий голос мовив: „Ало”. І я сплюнув шматок прожованого бутерброда на стіл, кашлянув, зібрався з силами й запитав: „Це номер ххх-хх-хх?” (мої вічні сім цифр; я в цифрах ніколи не помилявся: я був старшим технологом). І голос безжально підтвердив: „Так”. Чоловічий голос, який я чув мільйон разів. Чоловічий голос, який я чув у собі. А тепер я почув його зовні.

Підходить Дорогуша. Сідає біля мене. У наплічнику в неї дзенькає. Це значить, що Дорогуша роздобула бухла.
– Бідний... – каже, дивлячись на мої рани.
Я даю їй ліктем по зубах. Я – тіло без душі. Мене не треба жаліти. Дорогуша мовчки спльовує трохи крові. Вона вся така худа, що крові в ній не більше літра. У ній взагалі мало рідин. Домінує шлак і закам’яніле гівно. Вона терпить від мене все, бо в цій компанії в одного мене стоїть. Усі інші вже заліковані по наркодиспансерах до повної неспроможності. Підходять Рюрик і Накакава. Хилитаються. Після знайомства з моїм ґріндерсом носи у них почали дивитися лівіше.

Відскринено в четвер, 16 жовтня о 14:45.

Collapse )
Читаю

Сучукрліт. Твір № 24


Правила конкурсу тут

Тут, у маленькій індії, -
табуретні бамбуки,
тростинні фіранки,
слони і вітрила.
Вихоплюєш звуки
незнайомої мови
вишневооких офіціанток
крізь товщу енігми,
електроніку фокстроту,
перфораторні співи
автоматичного
кавового дерева.
На сумському півострові
місце якраз підходяще
для індії:
ринок, пошта,
жебрацтво,
п’яниці, каліки,
маленькі українці, пересічні.
І хай тебе вдавить
Твоєю еспресо!

Тебе голови позбавлено, мій ніжно-солоний Орфею,
твоя голова гойдається на струнах семи морів,
я тільки оце очуняла: я надто скидаюсь на фею,
ти, кажуть, мене провідував і, кажуть, що не довів.
А де моя плоть, Орфеєчку? Де стегна мої з помаранчу,
де руки мої трояндові? А хто мої груди з’їв?
Я навіть не варвар із Півночі; я жінки більше не значу,
я ніби блакитна капустянка на клумбі Аїдівських садів.
Яка це облуда вічності, чого я від неї вчуся,
якої мені розради чекати від інших днів –
що я народжуся вдруге і буду якась Маруся?
Орфею, я маю голос. Та де мені взяти спів?

наше божественне походження
одухотворені лики
просвітлені очі
довершені витвори макіяжу
капелюшки від юдашкіна
поголені пахви
парфумовані ступні
не заважають
нам любити перестиглі банани
(як мавпи)
нашим дітям стрибати в багні
(як жаби)
нашим трупам сточуватись червою
(як і все живе)
ніщо не заважає нам
жити
і вмирати
і доводити право на своє божественне походження

Відскринено в четвер, 16 жовтня о 14:50.

Collapse )
Читаю

Конкурс поезії. Нагородження


В неділю, 12 жовтня відбулося нагородження переможців конкурсу поезії, влаштованого міжкультурним центром "28-ма паралель".

Collapse )