October 7th, 2008

Читаю

Сучукрліт. Твір № 16


Правила конкурсу тут

От побачиш, побачиш – я тебе не підведу! Нева еґейн! Відсьогодні це більше жодного разу не повториться, - заговорив він раптом іноземними мовами. Потім, ніби це був такий жарт, навіть спробував посміхнутись. Від цієї убогої посмішечки на Мішу накотила драглиста нудота. Він махнув рукою.
Міліціонери з зацікавленням спостерігали. Хоч якась розвага – не вбивство, не зґвалтування, але все ж. Тим більше, такий гепі енд.
Напиши розписку, сказав той міліціонер, який кинув курити.
Сантехнікові дали аркуш і ручку.
„Я. Кухарук Леонід Геннадійович, 1962 р.н., обіцяю впредь такого не робити. Не заглядать людям у вікна. Підпис. Дата.”

Він подумки просить мене не йти. Цікаво, він називає мене по імені? Якими ласкавими іменами він до мене звертається?
Але я залишаю його ні з чим. До побачення, на сьогодні всі програми на нашому телеканалі вичерпано, перед вами – чорний екран, не забудьте вимкнути телевізор.
Він розчаровано чекає, сподіваючись на моє повернення і прислухаючись до приглушеного стукотіння клавіш лептопа.
Я сиджу на блакитній пластмасовій покришці унітаза і намагаюсь переконати себе, що тут безпечно. Його погляд не може сюди проникнути, у цей замкнений безвіконний простір. Там, де немає вікон, немає і його.

І що тепер, Едуарде-Електрику, повелителю світла? Що тепер, Леоніде-Сантехніку, володарю води і всього, звідки вона ллється і куди витікає? Ти так хотів підглядати? Так хотів доторкнутись до мене зсередини?
Ти не мусив мерзнути на своїй драбині, обморожувати руки, обвітрювати обличчя.
Хіба ти не знаєш: на кожного, хто хоче дивитися, знайдеться хтось, хто захоче показувати.
Дивись.

І нарешті чоловік знайшов його і охопив з обох боків долонями. Воно вже майже затихло, тільки час від часу слабенько здригалося, ніби щойнонароджене кроленятко. Таке маленьке – майже губилося в його руках, але жар, який ішов від нього, нарешті повністю повернув чутливість до його рук.
Отак, по лікті всередині мене, чоловік сидів навпочіпки посеред просторої кімнати з аркушами змальованого паперу на підлозі.
Прекрасна, я була прекрасна з цією червоною квіткою на животі. У мене все було прекрасним. Мається на увазі – у мене всередині.

Відскринено в четвер, 9 жовтня о 12:30.

Collapse )
Читаю

Сучукрліт. Твір № 17


Правила конкурсу тут

– Професія, ти знаєш, є така... Їх всього кілька людей на планеті. ПЕРЕВЕРТАЧ ПІНГВІНІВ.
– Хто?!
– Перевертач пінгвінів, - ствердно киває Катя. Вигляд у неї дуже серйозний і дуже добрий. – Знаєш, пінгвіни – дуже допитливі істоти. І вони повсякчас страждають через свою надмірну цікавість і довіру.
– ?
– От уяви собі: стоять пінгвінчики на снігу (вони, до речі, завжди стоять. А коні сплять стоячи. І ховають їх – уявляєш, який жах? – також стоячи! От просто риють таку дуже глибоку яму, щоб закопати коня ногами вниз...) Стоять пінгвіни на снігу. Ніби день як день у них, все, як завжди. А тут раптом летить літак. Ну, вони так само стоять застиглі і тільки голови за ним підіймають: ану-ану, куди ж він полетить? Задирають голови все вище й вище, аж поки літак не пролітає над ними і вони не поперегинаються й не попадають. А встати самі не можуть! Отак і лежать. І тоді приходить ПЕРЕВЕРТАЧ ПІНГВІНІВ – людина з такою спеціальною лопатою. Підгрібає їх і ставить на ніжки.
– Яка сумна і добра історія, - зітхаю я.
– Не така сумна, як про пінгвінячі яйця, - хитає головою Катя.
– Яйця... – знову зітхаю я.

Руслана – Маленька Принцеса в дуже недоречних замшевих черевиках до синього шовкового костюму. За це її ганьбили типу модні чуваки вже в Києві. Саме ці неоковирні черевики мене якраз і впирали, здаючись непідробно ПРИНЦЕСЯЧИМИ. А потім якось я потрапила до офісу хіт-параду „12-2” і грішним ділом почула, як моя світла-наївна-українсько-символьна принцеса Руслана голосом стерви-кар’єристки комусь каже: „Так, тут „Світанок” трєтій трек, да, паставь єво”. Мам-мма... як вона могла?! Сказати ОТАК про... „Світанок”!!! Я довго ходила спустошена й розчарована у Світовому Добрі, а моя порядна галицька родина просто нагло не вірила, коли я цитувала їм таку сумну оказію.
Все. Після того Руслана щезла з мого дитячого серця надовго. З’явилася була в полі зору під час „Євробачення” і на гадці під час революції. На це інтерв’ю я йшла в улюбленій футболочці „На коліна, ублюдки” і з диктофоном Єгора Кіріянова.

– Ну і що це таке, сука? – питаю її.
– Те, що бачиш, сука! – каже вона.
– Ти що, сука, жити хочеш перестати, сука? – я.
– Заткайся, сука, бо перестанеш тут жити ти, сука! – вона.
Я з сумом думаю про Уму Турман і те, як вона всіх хвацько порубала великим мечем. А я і кухонного ножа проти живої істоти не підніму. Тим паче, проти іншошкірої. Ще потім звинуватять мене у расизмі (а для Майнеса, наприклад, це ще страшніше, ніж убивство). Не можу я не проявляти толерантності, курва мать. Бо, якщо зірвуся я, зірвуться й інші – і плакало тоді те наше облизнем омріяне членство України у ЄС. Хоча, звичайно, fuck it.
– Фак ю, - кажу я їй на общєпонятном.

Як тільки тебе взнають у якомусь місці – в селі, в общині, в офісі, в ресторанчику – все. До побачення. І не чекай на жодну вільну хвилину, на жодну дірку для твоєї думки – все, що ти скажеш чи подумаєш, мусить бути відповіддю на їхні запитання. Відпочиваєш хіба, коли спиш, та й то сусіди перманентно заглядають тобі у вікна. Приватне життя, самотність – практично недозволена розкіш. Ось чому я в слушний час і звалила з Яви в Україну, де всім на тебе начхати. Принаймні, на щастя, у моєму Великому Місті.
– Чи бувають супермаркети, де продавали б заморожену самотність? – мимрю я.
– Це так, як заморожену рибу? Якщо вони десь і є на Яві, то самотність там продається утридорога – як сир, оливки чи червоне вино. Така собі привізна люксова штучка.

Відскринено в четвер, 9 жовтня о 12:35.

Collapse )
Читаю

Сучукрліт. Твір № 18


Правила конкурсу тут

17 червня, близько п’ятої дня, Собака Павлов намагається спуститись в підземку. Він підходить до вертушки, йде просто на жінку в уніформі й дістає з кишені ветеранське посвідчення. Жінка в уніформі дивиться на посвідчення і читає: „Павлова Віра Наумівна”. „Ну?”, - питається.

– Бабуся, - говорить Собака Павлов.
– Де бабуся?
– Це, - показує Собака посвідчення. – Моя бабуся.
– Ну й що?
– Вона – ветеран.
– Ну, а ти що хочеш?
– Вона в танку горіла.

Жінка ще раз дивиться в посвідчення. Хто її знає, думає вона, може, й горіла, по фото не скажеш.

– Ну, добре – каже вона. – А від мене що треба?
– Пропустіть, - говорить Собака.
– А ти що – теж у танку горів?
– Ну, почекайте, - починає торгуватись Собака, - може я їй поїсти несу.
– Що поїсти?
– Ну, поїсти, - Собака згадує, що насправді їсть його бабуся, коли їй дають. – Молочні продукти, розумієте? Сир.

* * *

Я хочу розповісти вам одну історію, я хочу вам показати на конкретному прикладі, щоб ви зрозуміли, що я маю на увазі. (Я хочу вам, наприклад, показати, ви розумієте, що я маю на увазі.) Одна дівчина з південного Коннектикуту (Одна дівчина з півдня) жила у великій скруті (жила собі на півдні), вона не мала батьків, не мала друзів, не мала власного психолога (вона займалась психологією, була психологом, власним), вона зовсім втратила надію на боже одкровення, і її дні тяглись безкінечним потоком (вона все втратила і тяглась без кінця). Алілуя! (Тьотка мовчить.) Одного разу на її шляху трапився божий чоловік, пастор (в її житті з’явився чоловік, мужчина) і він сказав їй – сестро! (це була його сестра) сестро! (ще одна) зупинись, це кошмарно – ти сама закриваєш двері, через які міг би увійти до тебе Ісус (закривай двері, сказав він, до тебе може прийти цей кошмарний Джізус). Для чого ти це робиш? (Що ти для цього робиш?) І він пішов від неї, він мав вже досить її зневіри (Старий, виявляється, мав її, і він сказав досить. І пішов.)

Потрібно щось продавати. Хтось із компанії притягує фотоапарат, ось, каже, фотоапарат, а не шкода? питають його, нє, все гаразд, каже він, все одно фотографувати немає чого, справді, погоджуються всі, що тут фотографувати, сам Вася дістає звідкись заниканий бінокль, я, наприклад, не знав, що в нього є бінокль, хоча ми друзі, така штука. Ну, і лишається тепер комусь весь цей непотріб продати. В принципі, - думає Вася, - продати можна було б Моряку, він лох, він би купив. Але Моряк в долі. Можна продати Какао, Какао теж лох, і він не в долі. Але Какао не тільки не в долі – він взагалі зник, його вже кілька днів ніхто не бачив. І тут хтось згадує про Ваху, правильно, - каже Вася, - Ваха – грузин, грузини люблять оптику, правда? – недовірливо перепитує хтось із компанії, ну, звичайно, - каже Вася, - звичайно: всі грузини люблять оптику, і вони йдуть до Вахи і знаходять його в одному з його кіосків, говорять, типу, Ваха, оптику візьмеш?

* * *

„Я спитався у вітра, коло брами, - співає він, - чи не бачив ти, та-ра-рам, моєї мами. Ти сходи, щось там та-ра-ра-рам, за тую браму, там я бачив, та-ра-ра-рам, твою маму”. „Твою маму, твою маму”, - похмуро вступає хор.

– Це що – хор? - питаюсь я, повернувшись.
– Хор, - невпевнено відповідає Вася.
– Да? А я думав, що степан галябарда сам співає.
– Це хор.
– Що хор?
– степан галябарда – це хор, - каже Вася
– Як це?
– Так. Ось послухай.

„Твою маму, твою маму”, - печально підтакує степан галябарда з космічних глибин.

– Ти знаєш, - кажу я, - якщо це і хор, то якийсь недобрий хор. Якийсь злий хор. Чуєш, як вони про маму?

„Твою маму”, ще раз погрозливо озивається степан галябарда.

Відскринено в четвер, 9 жовтня о 12:35.

Collapse )
Читаю

Дні іспанського кіно


Завтра ввечері піду в Будинок кіно, там наче Дні іспанського кіна проходять. Буду в синій залі (оригінальний звук), є ще червона - з перекладом. Сеанси ніби на 18:30 та 20:15. Які фільми - не знаю. Пускають наче всіх. Був сьогодні в тих краях, афіш нема, а двері зачинені були. Ну, там в принципі завжди так - все таємно. В інтернеті шукав інфу - нічого немає.

UPD. В середу 8 жовтня в Будинку Кіно будуть показані наступні фільми:
- Noviembre/Листопад (2003, Іспанія, 104’). Ачеро Маньяс (сеанс 18-30)
- La Colmena/Вулик (1982, Іспанія, 112’). Маріо Камус (сеанс 20-15).
Пускають всіх. Єдина афіша вісить на другому поверсі, чомусь, біля входу в ресторан) (ssuunn)