September 30th, 2008

Читаю

Сучукрліт. Твір № 13


Правила конкурсу тут

Боюся вовків. Я подумала, а раптом вовк прийде посеред білого дня, що тоді буде? Чи він кинеться на мене відразу, чи спочатку погарчить? Чи відрізняється його гарчання від собачого? А може, я зможу його приручити і він стане моїм псом? Буде спати разом зі мною на ліжку. В будь-якому разі мене ніхто від вовка не захистить, тільки я сама. Ніхто не прийде мені на допомогу, ну й добре.

– А вид на житєльство у тебе є?
– Що?
– Бомага! Законна бомага, аби ти тут жила.
– Є, зрозуміло. Показати?
– А покажи.

Я порилася в паперах, роблячи вигляд, що справді шукаю якийсь конкретний, схопила один, пильно на нього подивилась і простягнула дідові. Це була довідка про присвоєння мені ідентифікаційного коду, яку, слава Богу, я маю звичку завжди носити в паспорті.
Дід, так само як і я, зробив вигляд, що ретельно вивчає „вид на житєльство”. Він не вмів читати.

Іван зупинився на півдорозі. Я бачила, як йому було важко. Він розгубився. Він любить мене більше, ніж я. Ніж я думала.
Скинув рюкзак і рвонув до мене. Тоді я вже почала змінюватись.

– Візьми себе в руки, - кричав він. – Заспокойся. Хочеш, ми ще трохи побудемо тут. Перезимуємо. Тільки не роби це! Візьми себе в руки!
Я не могла йому відповісти. Я бачила, як він біжить до мене, як поволі змінюється його статура, обличчя, тіло. За мить він вже біг не на двох ногах, а на чотирьох. Тіло покрилось сірим хутром. Очі зробились круглі блискучо-сірі – справжні очі відлюдника.
Я зустріла його такою самою.
Разом ми скочили на пагорб і оглянули свою домівку. Вона була величезна, від одного горизонту до іншого, від першої гори до останньої. Найвища вже побіліла.

– Ходімо, відмітимось, - сказала я. – Ти побачиш, які гарні на снігу свіжі вовчі сліди.

Відскринено в суботу, 4 жовтня о 8:10.

Collapse )
Читаю

Сучукрліт. Твір № 14


Правила конкурсу тут

Можливо, їм здавалося, що хтось цю вашу газету щодня читає у Вашингтоні?

Саме так їм і здавалося. Ні, найсмішніше, якщо не здавалося. Тобто якщо її і справді там читали. Так і бачу: моніторинґовий спец у нетрях ЦРУ зранку розгортає черговий, усе ще свіжий номер нашої газети, перебігає очима шпальту за шпальтою і каже до асистента за сусіднім столом – о, знову про франиківський „Позитрон”. А ти звідки знаєш, піднімає зміїну голову від фоток голого Фіделя в оточенні дельфінів асистент. Бо тут написано „одне з підприємств нашого міста”, пояснює моніторинґовий спец і задоволено обводить згадане місце рожевим шпигунським маркером.

Ти справді приємно дивуєш мене! Я пишаюся твоєю обізнаністю, старезний.

Мені йдеться про те, щоб знати тебе.

Дякую!

Ти пригадуєш, чого ти найбільше боявся у дитинстві?

Ого! Тоді дай мені ще ковтнути. Скільки нам ще сидіти на цій дурнуватій лавці?

Поки не з’явиться той хлопець-травник. Зачекаємо ще з півгодини, не довше.

Окей. Першого дня я наче багато всього нарозповідав тобі про дитинство. Зокрема, і про те, чого я найбільше боявся. У тебе записано, послухаєш.

Але далеко не все.

Звісно. У кожній розповіді мусить бути своя вибірковість.

Мене цікавлять глибинні нашарування, перші роки життя. Чому тобі вічно сняться якісь перехожі діди з мішками і палицями?

Ого, ти й таке знаєш!

Відскринено в суботу, 4 жовтня о 8:10.

Collapse )
Читаю

Сучукрліт. Твір № 15


Правила конкурсу тут

Дай мені слово.
Слово краси.
Дай стопудове.
Дай, що даси.
Дай мені лапу.
Крапельки сліз.
Дай мені
ляпас.
Дай мені,
пліз!
Дай мені люто.
Знищи мене.
Я ж бо люблю те’!
Ти мене – не!
Дай для подяки
крихту бодай!..
Дай, мазафака,
DIE!!!

Це небо знаючи „на п’ять” –
застрягла десь, не долетіла.
Почому брала ти за п’ядь
свого облапаного тіла?

І не вернулось помело.
Бо повертатися – замало.
В тобі мільйон перебуло.
Плюс той один, з кого не брала.

Йому дивилася в щоку
очима, зробленими з глянцю...
І на усім своїм віку
благала: „Глянь на мене, зглянься!”

Світили зорі крізь гілля,
а він казав: „Іди подалі.
Гиля, кохана, звідсіля,
крути педалі”.

Круті відповідають бабками.
Ув’язнені відповідають дальністю.

Відповідають білими тапками
товариства з обмеженою відповідальністю.

В які безодні моє серце падало!
В яких халепах бувала моя обітниця!

Я зовсім схожий став на опудало,
котре вже завтра опудалятами розвагітниться.

Бо навіть вона... Я її пам’ятатиму
такою принциповою, нарочитою...

Я люблю її. Я її оченятами
постійно вірші свої перечитую.

Відскринено в суботу, 4 жовтня о 8:15.

Collapse )