Tags: my life

просто я работаю волшебником

Отака я. Хай це буде таким собі дісклеймером.

Не хочу і не буду френдити отаких багатотисячників як Долбойоб, Тьома, Радулова і іже с німі. (pesen_net - єдине виключення з цього правила, але на те вони й правила...) В упор не розумію, чому їх читають. Мені от категорично не цікаво! Нудні записи, та ще й з матюками.
Одна подруга щиро вважала, що мені за мої записи платять гроші. Я б то й не проти, а ви як думаєте - варто? Є за що тут заплатити?
Я б оце заплатила вже згаданому pesen_net, svetlana_panina і pelipejchenko - за неординарний талант.
Ви не думайте! Всіх, кого я зафрендила, я теж дуже люблю і читаю, хоч і не завжди встигаю коментувати. У мене у френдах немає випадкових людей.
До речі. 1) Не пропонуйте мені Твіттер, Фейсбук, Однокласснікі і КоннектЮа. Не подобається. Мені і ВКонтактє не дуже-то подобається. Тому - не гайте марно часу!
2) Якщо Ви вважаєте, що я мушу Вас зафрендити, можете тут написати, чому я маю це зробити і я подумаю над Вашою пропозицією.

Всіх люблю.
Шерон ред авторитет

Завтра 34

Рік тому я й уявити не могла, якою стане моя Країна. Скільки рідних і друзів, невідомих на ім'я, подарує мені життя, і ким я стану на три місяці... Тепер найкращим подарунком був би мир і спокій разом з поверненим Кримом но об этом можно только мечтать. Якщо мені подарують гроші, вони підуть на потреби нашої Армії (власне, навіщо ходити кругами - Діану diana_ledi ви всі й без мене добре знаєте) або родинам загиблих. Своїм друзям в окупований Артек я, на жаль, нічого надіслати не можу...
Політичні події і дощова погода анітрохи не сприяють святкуванню, тому нічого крім тазіка олів'є й не планую. Але в найближчі дні (та взагалі, і потім) рада буду бачити тих, хто хотів би побачитися\розвіртуалитися зі мною.

А ви помітили, як скажено цього року цвіте жасмин? Як не перед добром...
мамо, ти дуже тойоєва

Ну що, панове, я вас вітаю...

Схоже, Україна знову змінила "шило на мило".
Невже у нас такі тупорилі виборці?? От їй же Богу...
Маю дуже велику надію, що в разі чого ми знову вийдемо на Майдан відстоювати свої права - нам нє в пєрвой. Тому нехай лише шоколадний лікьор спробує робити щось НЕ на користь України...

Я голосувала за Д. Яроша. Єслі шо :) І не можу зрозуміти, чому він присутній лише в укрнетівському екзит-полі і більше ніде...
мамо, ти дуже тойоєва

Покаяння псто

Коли мої дівчата миряться, вони буруться мізинчиками і примовляють: "Мирись, мирись, мирись, и больше не дерись..." Далі цитувати не буду, бо там заклики до екстремізму :))
У дитинстві попросити вибачення для мене було просто не можливо, тому батьки буквально обценьками витягали з мене ті слова. При цьому мама завжди згадувала, що я - як дід, котрий міг розсердитися, і не вибачатися, а навпаки, не розмовляти тиждень, а то й два...
Ну, ви розумієте, що я хочу сказати...
мамо, ти дуже тойоєва

"Я такой расклад забор шатал"

"Не считайте себя фигурой, равной Черчиллю" (народне)

"Я такой расклад забор шатал" - пише мій жж-друг, і я з ним згодна.

Не за те люди зложили свої голови, щоб Ю.В. зараз отутаго на сцені піарилася з усіх сил. Не за те сталися страшні тортури й поранення, вибиті очі, застуди, обмороження і ще багато-багато-багато чого, що нашим чинушам і в страшних снах не снилося. Добре, як людину і як жінку мені її шкода - у в"язниці некомфортне життя, що й казати. Але краще було б не лізти між люди, та ще й отак нахрапом. Не повірите, шановна, за три місяці це вже зовсім нові люди. Ви таких не знаєте, справді.

А ще мені не хотілося б євреїв або баптистів у посадовцях. Так, вони розумні люди, нічОго не скажеш. Однак хотілося б - адже є ще такі, я в цьому впевнилася! - патріоти України + як теж влучно і водночас просто хтось висловився у жж - "люди без темного минулого і без психічних відхилень".

Словом, це ще не перемога®. Тому завтра я з дітьми йду з квітами спершу на Інститутську, тоді на Майдан - поки ще ця наша боротьба увійде в підручники історії, все перебрешуть к свиням, я знаю... а діти мають бачити все як воно є... а в понеділок, по змозі, робитиму те, що, я, як виявилося, умію, і це може бути корисним. Для прийдешніх поколінь :) У Межигір"я - потім.

І чого ото в людей така коротка пам"ять і така ідеосинкразія щодо подумати?
мамо, ти дуже тойоєва

Світ уже ніколи не буде таким, як колись...

Вічна пам"ять загиблим. У кожного з них, очевидно, була сім"я, друзі, прагнення, мрії... і ось тепер навіки закрито очі тим мріям.
Дай Бог, щоб все оце було немарно, бо інакше нащо тоді були ці смерті?

Мене проймають до глибини душі НАШІ ЛЮДИ. Вони ніколи не були такими, я знаю! Байдужість, задовбаність, "моя хата скраю" практично як національна ідея - цього вже майже нема, а якщо ї є, то дуже мало! Ну, або це мені так щастить на людей :) Бо таки щастить...

На підтвердження моїх слів читайте:
http://a-s-k-e-t.livejournal.com/105407.html

Понесла сьогодні їжу на Головпоштамт. Їхала 230-ю маршруткою. На Житомирці, Берестейці, Шулявці, Університеті підсідали люди з такими ж важкими рюкзаками і торбами, як моя. Їжа, ліки... хтось і не думає ховати олію та пінопласт. Виносять з машин і котять шини. Коли я заходила між барикадою коло ЦУМу, охоронець випадково зачепив мені плече рукою (не вдарив, ні!) - комусь показував вихід вздовж дороги. Як довго він вибачався! А коли днями (в понеділок, здається), принесла до казанів ("Євроборщ": казани, здається, і зараз збереглися, принаймні, 1 на фото я бачила) дві банки маминого томату і віддавала їх, у того чоловіка, що їх забирав, просто сльози стояли в очах. Сказати б - бомж, зморений, неголений, закіптюжений. А коли він знімав у мене з рукава смітинку, я мусила ледь не тікати звідси - бо сама б розревлася... Чи живий то він?

Ще раніше на барикаді біля Інститутської побачила знайоме дуже вродливе обличчя. - Здається, я Вас десь уже бачила :) - І я Вас теж. Ну та де ж? Тут же! :)
Так і не спитала, як звати... а з якого він міста, забула. Тепер, коли побачу втретє (а за схемою Коельйо це неодмінно має статися!), неодмінно запитаю. Хлопче-хлопче, лишайся живий, добре?

Олесю Жуковську я, здається, теж бачила - на Грушевського, тоді, після кривавого Водохреща. Невисоке, але кремезне дівчатко, як міцний грибочок. Тримайся, дитино, чуєш?!

Всі ми, кожен з нас, назавжди змінився. Ми спішимо жити і, мені здається, поспішаємо відчути і пережити максимальну гаму емоцій. Сьогодні я була близька до шоку, почувши слова Марусиної вчительки. А перш за все, треба її знати - висока, симпатична, довгонога (хоч і не сама молода - вже має 2-річні онучку), завжди стильно вбрана, з укладкою і дуже гарним манікюром, при тому всьому майстерний педагог і просто дуже розумна жінка. Ніколи ще (а я ж її знаю ще з підготовки до школи), НІКОЛИ не чула я, щоб вона бодай трохи підвищила голос на дітей, навіть коли, здається, ситуація того вимагає - сама витриманість, сама стриманість і шляхетність. І вона після уроків у розмові з нами, матерями її учнів, заявляє: "Та якби тільки у мене був пістолет і я б могла дістатися, я б його своїми руками!..." - це неймовірно! Почути це від такої людини - просто нечувано!

Коли я (ще раніше, теж після 19-го) відвозила сирники і пиріжки, і ще купувала сало, а потім часник, обмовилася продавщиці, що то на Майдан - часник вона мені віддала за так. А поки я його пакувала, відважила іще й сиру і теж вручила без грошей, дізнавшись, куди він потрібен. Вона з Хмельницької області. "Якби я жила тут, то пішла б неодмінно". Так, у кожного різні обставини - робота, діти, котрі хворіють завжди не в тему. (Сестра сьогодні хотіла піти разом зі мною, а вчора пізно ввечері вони з малим загриміли до лікарні з обструкцією. Десь о 23.30, коли люди на Майдані трохи видихнули, видихнув спросоння і він. І не зміг вдихнути... Дякувати Богу, зараз уже все позаду, і думається, Тарас виросте моцним козарлюгою. Але от вам і ноосфера...) І я така кепська революціонерка, що з початку грудня захворіла до Нового року, а тоді канікули прокукарєкала разом з дітьми. Ну куди їх поведеш, це ж не ексукрсія...

Переміщуюся між двома світами - коли я ТАМ, серед дорослих, серйозних, зосереджених, відповідальних і стурбованих людей, і коли заходжу у школу чи в садок - так, і там є серйозність, і відповідальність, звичайно. Але там тихо, і спокійно, і якось наївно. Нема подвійних ігр, провокацій і очікування "подлянок". Серед дітей просто тобі веселка переливається...)

Молюся за нас усіх. Тепер я бачу НАРОД. І країну, за яку не соромно, а навпаки, гордість. Вибачайте за пафос. Отака вже я...

P.S. Читаю "Записки..." Ліни Костенко. Вірніше, намагаюсь читати. Бо часу майже немає. Але все одно дуже в тему.

А, і ще. Вибачайте за багато капслоку і сплутаність. Отепер я точно не журналіст, а блохір, котрий веде щоденник і видає в ефір власні переживання без усіляких там "вступ-осн.част.-закінчення". Сподіваюся, ви зрозуміли основну думку. А голова і правда як тілівізор котрого у мене нема!
мамо, ти дуже тойоєва

Катерина Білокур

Яке щастя, коли книжки самі до тебе приходять... Як мені мріялося, щоб у мене був альбом з гарними репродукціями картин Катерини Василівни. А у галереї Лаври вони 200 чи вже 300 грн. І ось днями у букініста на нашому Чорнобильському ринку я купую прекрасний альбом за 50 грн.!

Постійно переглядаю... Як тільки можна її порівнювати з Серафін Луїз чи навіть нашою Марією Приймаченко? Це зовсім, ну абсолютно не примітивізм! Людина, котра жоднісінького уроку малювання не отримала!

Побачити полотна Катерини Білокур у Лаврі або у її музеї-садибі в Богданівці (Яготинський р-н Київської обл.) - це одне з найкращого, що буває у житті. І одне з найтрагічнішого, коли докладніше дізнаєшся про долю і життя Художниці. У музеї наприкінці розповіді директора, яка проводила нам екскурсію, я просто не могла стримати сліз... Який божевільний світ - освоювати космос, а геній мусить тяжко хворіти й мерзнути без дрів на зиму...

https://www.youtube.com/watch?v=bnyx3gZzbyM

https://www.youtube.com/watch?v=qXJSRhNVL-A
мамо, ти дуже тойоєва

***

... а коли Ганнусько підходить і своїми очима-озерами заглядає в тебе і запитує: "Мамо, а ще не вмерла Україна, правда ж?" - я відповідаю їй занудно, по-літредакторськи: "Доцю, це такі слова, вони означають: "Ні, не вмерла Україна". І ніколи не помре! Розумієш?" Серйозно киває. Вона все розуміє...

Марусина вчить на конкурс читців до шевченкових днів ось це:
(до слів "... і поцілувались"). Взагалі моє улюблене у Т. Г. Шевченка - це

http://https://www.youtube.com/watch?v=2MH8wDkgVUw

а особливо початок:

https://www.youtube.com/watch?v=95aEIn0H89g

Але Марія зробила цілком квадратні очі: "Що, орел його живого отак клював???" І я зрозуміла, що ще трохи ранувато для такого Шевченка...

Дуже важко відвідати зараз на дитячі питання. Особливо коли сама не знаєш на них відповіді...

P.S. Хотілося, щоб усі три посилання були як перша, але щось не складається, звиняйте. Хоча вони всі три робочі.
мамо, ти дуже тойоєва

"Как нам реорганизовать...

Никто не даст нам избавленья:
Ни бог, ни царь и ни герой.
Добьёмся мы освобожденья
Своею собственной рукой.


А взагалі попередній пост був вступом до того, що я хотіла сказати.
Останні дні щовечора у нас із sshamil відбувається приблизно такий діалог:
- Я деморалізована. Так, я щось там повідносила, стояти зараз я не можу, а якби й могла...
- Ніяка новина не тримається в топі більше тижня. Жодна рекламна акція не приваблює до себе уваги більше тижня - це основний закон маркетингу. Твій тиждень вже минув, я ж бачив.


(Ага, коли 3 дні тому я не ввімкнула комп і не пішла шаритися укрправдою в пошуках новин "штурмували?? не штурмували?? посадили?? не посадили??", а знову взялася до недошитих подарунків, коханий задоволено бурчав (як це він уміє): "О, жінку попустило!" А я просто відчула, що вже не можу перебувати в такому напрязі так довго... Крім того, їжа найпростіша або й тієї нема, підлога немита два тижні - я все відкинула і жила лише одним... Невістка, у такому ж стані як і я, взагалі злягла з температурою...)

- І що тепер?
- Тепер створювати новини самим.


З мене такий новинар, звісно...

(До слова: sshamil знає, що робити: http://sshamil.livejournal.com/266291.html. І reznichenko_d знає: http://reznichenko-d.livejournal.com/399684.html)

А ще чомусь спало на думку ось що: коли я ще під час першої вагітності проходила підготовчі курси, чи не найголовнішим з того, що я для себе винесла, були чиїсь мудрі слова: "Готуватися до пологів, звісно, треба. Але набагато важливіше готуватися до життя з дитиною". Я знала, що моє життя зміниться. Але чомусь навіть не підозрювала, що аж так! Обдзвонювала педіатрів з мільйоном запитань і трохи заспокоїлася, почувши одного (він уже тоді був пенсіонером, дуже-дуже досвідчений): "Почекайте тиждень-два. Незабаром ваша дитина знайде ключик до вас, а ви - до неї".

Я не пропоную чекати. Ми чекали занадто довго. По-моєму, наш Майдан - такий як зараз, мав постати одразу після 25 лютого 2010-го. (До речі, одній мені здається, що з того часу пройшло багато, ой так багато часу?)

Просто я, як дуро- оптимістко, прагну мріяти, що от зараз у нас з"являється щось якісно нове. Може, народ. Може, громядянське суспільство. Може, це просто діти Помаранчевої революції, нагодовані наколотими апєльсінками, вдихнувши повітря свободи, мають голос заявити про себе і свої права - і діяти? Невже ж це просто викидень. Чи даунятко. Чи позаматкова - висловлюючись медичними термінами.

Чи це просто мариво і марення? Здалося-не збулося і розвіється, як дим? Потім, у якихось архів має ж зберегтися сухий залишок: "Стояли з ... по ... Загальна кількість ... Досягнення: "
Чи не буде нічого? І досягнення наші потім (чи скоро) обстібуть, а Майдан зметуть на совочок і викинуть, як минулорічну ялинку?

Просто стояти і нарізати бутери, їсти борщ і скандувати - навіть читати лекції і облаштовувати IT-намет - дуже мало. Коли щось уже з"явилося, воно має рости і розвиватися. Хай навіть поки що у нього немає імені. Але лишати як є - з того виростає один бур"ян...