Tags: негатив

мамо, ти дуже тойоєва

Ліна Василівна! Боляче і правдиво. Втім, як завжди.

Прочитала тут:  http://www.day.kiev.ua/233749 і перепощу без ката, Бо не можу стриматись.

Ніч державності

Ліна КОСТЕНКО

Півстоліття тому Євген Маланюк означив стан України в історії як «Ніч бездержавності». Бо таки ніч, то українці й поснули. І наснилася їм держава. Молода, незалежна, демократична. Зі своїм прапором, і гербом, і державною мовою. Всі її люблять, всі поважають. Земля родить, економіка розвивається. Президент обраний всенародно, депутати чесні, суди справедливі. Ані тіні корупції. Культура в розквіті. І все це дісталося задарма, просто вломилося від розпаденого Союзу.

Тільки хто ж це там співає вночі: «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно»? А, це ж той гурт «Мандри», Хома невсипущий, постукайте йому в батарею, людей побудить. Але від нього вже не залежить, — коли пісня гарна, то вже й сама в душі відлунює: «Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої».

І що ж вони бачать з тих темних небес?

А бачать вони велику й прекрасну країну, найбільшу в Європі — понад шістсот тисяч квадратних кілометрів (Франція — до п’ятисот з половиною тисяч, Німеччина й того менше). А клімат, а земля! А природні ресурси! А «лани широкополі, і Дніпро, і кручі»! А «село, і серце одпочине»! А «хрущі над вишнями гудуть»! А «грає синє море»! І «на оновленій землі» «врага» немає, «супостата», а люди вільні, совісні й роботящі!

Так, це та земля, це та країна, за яку ви боролися і за яку ви загинули. У повстаннях і війнах, у в’язницях і депортаціях, у Сибіру, на Колимі, на Соловках, у Сандармосі. Скрізь, де зарівняні ваші могили.

Це Україна, яка була вам дорожча від вашого життя.

Тільки чому ж вона тепер така занехаяна? Чому така зневажена, окрадена і залежна на 21-му році Незалежності?

Де поділися люди, було ж 52 мільйони!

Чому тривалість життя менша, ніж у Гондурасі?

Чому молодь полишає Україну?

Вам там з небес видно покинуті села, по стріхи у бур’янах. Отруєну Чорнобильську зону. Наші забуті і сплюндровані святині. Безпам’ятні русифіковані міста, привласнені ліси й угіддя. Береги, забудовані елітними котеджами, брутально відняті у людей. Колись був «глитай, або ж павук», а це що за нові павуки — «олігархи»? Яким правом вони опосіли цю землю і висотують її надра?!

І що це за нова каста — «мажори», що цинічно й безкарно чавлять людей?!

Коли це було в Україні, щоб безпритульні діти тинялися по вокзалах, ночували у підвалах і каналізаціях? Щоб розцвітала наркоманія і проституція, торгівля людьми та їхніми органами?

Чому правоохоронці рекрутуються у бандити?

Чому вбивають журналістів? Чому й досі не покарані вбивці Гонгадзе?!

Чому шарикови засіли в парламенті і прикидаються депутатами? Чому силові міністерства в руках людей, які без году неділя громадяни України? Чому державні інституції здійснюють антидержавну політику?

Хто пускає під укіс нашу культуру, освіту, наш рух до Європи?

Чому опозиційні політики опинилися за гратами? Чому по наших вулицях крокує той самий Ленін? Чому так густо Героїв України, коли Україна в такому занепаді?!

Це за таку Україну ви гинули, поети й герої?!

Чи, може, нація спить і їй під ранок сняться кошмари?

То розбудіть її з темних небес, щоб не було так, як попереджав Шевченко: «І в огні її, окраденую, збудять». Бо тоді вже буде запізно.

Отож Маланюк написав «Ніч бездержавності», коли не було держави. А виявляється, що і з державності теж можна зробити ніч. То чи не час вже писати «Ніч державності»?

Втім, у нас буває і день — щороку День Незалежності. І щоразу до цього дня влада робить якийсь подарунок. То авіа-шоу над Скнилівським аеродромом, то Ново-Богданівські феєрверки, то аварію на шахті ім. Засядька. Цього року подарувала закон «Про засади державної мовної політики». Провела його так віртуозно, в такий шулерський спосіб, розвівши опозицію «как котят», аж сама замилувалася: «оцените красоту игры».

Що ж, оцінили. Найвищий імперський бал. Цей закон увійде в історію як ганебна тріада — Валуєвський циркуляр, Емський указ і Закон гамадрилів, підписаний президентом. До речі, саме в ці дні наступного року — 150-літній ювілей Валуєвського циркуляра.

Свою лепту внесли й комуністи: до Дня Прапора пропонують скасувати державний прапор і герб. Теж непоганий подарунок до Дня Незалежності.

Також до цього дня по амністії дарують свободу кримінальним злочинцям. Однак лідерів опозиції не відпустять. Один соціально небезпечний — навіть у тюрмі книжки читає. А друга то взагалі жах — б’є вікна, розламує ѓрати, дарма що мініатюрна, троє здоровенних мужиків не могли скрутити. Тюремщика так побила, третій місяць в синцях ходить.

Ви там погляньте з темного неба, — чи не літає десь у піднебессі надувне серце? Це опозиція так відзначила річницю ув’язнення свого лідера — запустила в повітря біло-червоні кульки. Дуже ефективний спосіб. Хай сидить у в’язниці, а ми тут будемо бульки, вибачте, кульки пускати.

А заразом вже й подивіться — десь там літає і серпантин липучки, на яку в Мухоловці, чи то пак, у Мухолатці налипла інтелігенція, що прибула до президента уклінно просити, аби не підписував єзуїтський закон.

А це вже персонально для вас, загиблі поети й герої. Той, хто у нас замість віртуального мера, теж підготував подарунок — пообіцяв відкрити «Парк пам’яті борців за свободу і Незалежність України». Щоправда, той парк заклали давно, ще до Десятої річниці, одинадцять років тому. Боюсь, що там уже й металеві літери покрали.

Раніше День Незалежності відзначали військовим парадом. А ниньки буде Парад вишиванок. Надзвичайно яскраве дійство, особливо з огляду на становище країни і атмосферу в суспільстві. Очолить парад, очевидно, колона кровосісів з борцем з папєрєднікамі у вишиванках принципово партійного синього кольору.

Також відбудеться Всеукраїнський фестиваль морозива, «Перегони на офісних стільцях» і «Ярмарок інтелектуального капіталу». Видно, за 21 рік Незалежності так надбали інтелекту, що пора вже ярмаркувати. А щоб хто не здумав протестувати біля Українського дому, — на Європейській площі розмістять величезний квітник, ніде ногою ступити. Якщо ж, все-таки, з’являться якісь порушники спокою, то на це є спецпризначенці, «Беркути» й «автозаки», — оцініть красоту терміну. Вас возили у воронках, гнали по етапу, тепер в Україні вдосконалений транспорт — авто для заключенных. Навіть не ув’язнених, а відверто, без церемоній, на перспективу, — заключенных. Йдеться ж бо до спільного економічного простору, митного, культурного й некультурного. Дезінформаційний простір і так уже спільний.

Так що «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно!», якщо не хочеш, щоб тебе й надалі кошмарило.

19 серпня 2012 року

мамо, ти дуже тойоєва

Робота

Прочитала ось це: http://atanoissapa.livejournal.com/530600.html?nc=6&style=mine
У принципі згодна.
А якщо для себе особисто: ніколи б не пішла працювати кондуктором у громадському транспорті (тіснява, брррр!!), продавати рибу (особливо оселедці, провонюєшся тим...), та узагалі продажі... десь мити підлогу цілими ранками - теж не ахті...
Багато чого - не дізнаєшся поки не спробуєш особисто. Мені здавалося, що роздавати рекламу - легше не буває. І коли якось улітку кілька днів підряд роздавала рекламу біля входу до М. Хрещатик - потім була не те що виручена, а наче розвантажувала вже вищезгадані вагони. Оті натовпи, шум-гам, обличчя, руки, одяг, сонячні плями мерехтіли перед заплющеними очима, коли намагалася заснути...
Так, гроші заробляти важко...

А для вас яка робота\професія у принципі неприйнятна ЗА ЖОДНИХ обставин?
мамо, ти дуже тойоєва

МУЗЕЇВ НЕ БУДЕ!!!

Я, як колишній музейний працівник, не можу залишатися спокійною, чуючи про це.
Музеї, які знаходяться на території Києво-Печерської Лаври, влада збирається просто викинути! А це музей мікромініатюр Сядристого, етнографічна колекція (одяг, писанки, предмети побуту), музей скарбів (знаменита на весь світ СКІФСЬКА ПЕКТОРАЛЬ!) і коштовного каміння, музей МАРІЇ ПРИЙМАЧЕНКО, а головне - ну, це для мене головне - зібрання картин КАТЕРИНИ БІЛОКУР.

Тут більше картин:

Справа в тому, що К.Білокур була самоуком, фарби для своїх картин створювала власноруч і тому її твори дуже погано зберігаються: вицвітають, тьмяніють, подекуди змінюють відтінок; особливо це помітно по її ранніх, почасти експериментальних полотнах...
Страшно подумати, що мало того, що музею К.Білокур взагалі не існуватиме, то ще й картини потраплять у такі умови зберігання, які ще погіршать їх і без того далеко не ідеальний стан...
А ще тоскно, до болю тоскно від думки, що я бачила свої улюблені картини - 4 чи 5 разів у житті (востаннє? чи мо, не востаннє? - у березні минулого року), але то таке... а мої дівчата цього справжнього, нашого істинно українського квітучого дива не побачать ніколи!!

Я абсолютно не уявляю, що буде з ескпонатами доброго десятка музеїв. Хто їх прихистить, кому вони потрібні? Вірніше, хто і звідки знайде кошти і приміщення для них?

Страшно, сумно і боляче...

Перепостіть якщо.

мамо, ти дуже тойоєва

МУЗЕЇВ НЕ БУДЕ!!!

Я, як колишній музейний працівник, не можу залишатися спокійною, чуючи про це.
Музеї, які знаходяться на території Києво-Печерської Лаври, влада збирається просто викинути! А це музей мікромініатюр Сядристого, етнографічна колекція (одяг, писанки, предмети побуту), музей скарбів (знаменита на весь світ СКІФСЬКА ПЕКТОРАЛЬ!) і коштовного каміння, музей МАРІЇ ПРИЙМАЧЕНКО, а головне - ну, це для мене головне - зібрання картин КАТЕРИНИ БІЛОКУР.

Тут більше:

Справа в тому, що К.Білокур була самоуком, фарби для своїх картин створювала власноруч і тому її твори дуже погано зберігаються: вицвітають, тьмяніють, подекуди змінюють відтінок; особливо це помітно по її ранніх, почасти експериментальних полотнах...
Страшно подумати, що мало того, що музею К.Білокур взагалі не існуватиме, то ще й картини потраплять у такі умови зберігання, які ще погіршать їх і без того далеко не ідеальний стан...
А ще тоскно, до болю тоскно від думки, що я бачила свої улюблені картини - 4 чи 5 разів у житті (востаннє? чи мо, не востаннє? - у березні минулого року), але то таке... а мої дівчата цього справжнього, нашого істинно українського квітучого дива не побачать ніколи!!

Я абсолютно не уявляю, що буде з ескпонатами доброго десятка музеїв. Хто їх прихистить, кому вони потрібні? Вірніше, хто і звідки знайде кошти і приміщення для них?

Страшно, сумно і боляче...

Перепостіть якщо.

мамо, ти дуже тойоєва

***

Не маю наміру піднімати у топ Яндекса попередній псто, тому напишу окремий. А взагалі, звичайно, дуже приємно, що ви мене читаєте і коментуєте - це не може не радувати!

Попередній пост вийшов і так занадто похмурий, не хотілося напускати зайвого негативу: про те, як хлопчик, котрому тиждень тому пробивали гайморит, заїкався і ридав перед кабінетом лікаря, а мама монотонним голосом повторювала: "Дядя гляне носік, а потім підеш у садок" (і так разів зо 20, не менше!); про те, скільки разів мами у ізощрєнних формах лякали дітей уколами, лікарями і т.п....

Ну, ви ж розумієте, що я хотіла сказати. Я хотіла сказати не про голосні розмови у коридорах та фойє різних закладів і громадського транспорту - це і мене загалом дратує; і не про мусі-пусі, без яких не обійтися (я з молодшою не завжди без них обходжуся, правда!), але надмір яких пізніше прямою дорогою приведе вас до логопеда...

Невже ми всі настільки обділені батьківською любов"ю у дитинстві, що тепер власним дітям дати нічого?
Нам соромно своїх почуттів, тому притулити до себе дитину на людях вважається правилом поганого тону?
Ми не знаємо, навіщо живемо і навіщо нам діти?

Адже є мовчання і МОВЧАННЯ.
Є розмови і РОЗМОВИ.

Абсолютно не обов"язково розмовляти, спостерігаючи за сходом Сонця чи дивлячись на Інфанту. І так само не обов"язково мовчати, коли готуєш їсти чи збираєшся в гості.

Я - проти байдужості по відношенню до своїх дітей і взагалі до людей. Знаєте, як писалося у якомусь радянському вірші: "Покричи, побой посуду! Только не молчи!"
Батько підвищував на нас із сестрою голос по кілька разів на день. (Так роблю і я, ладна себе за це вбити, але поки ситуація майже не змінилася... ну хіба 1-2 дні можу протриматися). І у мене ніколи, ніколи не виникало сумнівів у тому, що він нас любить.

У глобальному плані: чи не тому увесь світ вважає нас "нацією лохів", що нам на все пох? І наша типова приказка - такий самий символ, як герб і прапор - "Моя хата скраю, нічого не знаю"

(Може, Марія і виросте емо. А може, і обидві. В принципі, я до цього готова. Адже сама сердобольна, аж занадто)
мамо, ти дуже тойоєва

***

Днями потрапили з молодшою до ЛОР-а; наступного дня мусили ще відвідати місцеву поліклініку.
Опускаючи медичні питання (вже все ок! вашими молитвами...)
Я помітила жахливу, страшну річ - батьки не розмовляють зі своїми дітьми! Сидять мовчки, втупившись у протилежну стіну, або затикають рота дітям у відповідь на їхні питання і т.п.
Як жалько мені зробилося усіх цих дітей! Може, тому вони і хворіють?
Що ж вони роблять удома, ці люди?
Невже вони не ходять разом на прогулянки?
Невже не обговорюють, як пройшов день?
Невже вони... не читають????

Яке страшне життя. Навіщо ж вам діти? Сидіть собі, втикайте у ваші телевізори, мобіли та інші девайси! Чи ви просто хотіли декретних і ходячий пульт?...

Ні. Просто немає слів уже.
мамо, ти дуже тойоєва

Це масив, місто чи ціла країна ДЕБІЛІВ????

Гуляємо сьогодні з малечею. Зустріли знайому, її мала доня десь із татком, а вона із старшим сином вертається з магазину. Проводжу їх додому. Йдемо собі тихо-мирно.
Раптом щось летить. Лєнка страшенно верещить. Я нічого не можу втропати, лише бачу вже на землі величезну цибулину.
Воно поцілило їй у самісіньку скроню. Спершу вона дуже кричала (куди??? кількапід"здний будинок!), погрожувала міліцією, а тоді почала плакати: "В мене тепер коли щось трапляється, перша думка - щоб молоко не пропало".
Ну й кого ти будеш каструвати, бити, виховувати????

Може, варто так? (Очевидно, це подіє?):

"Грэй замер. В то время, как другие женщины хлопотали около Бетси, он пережил ощущение острого чужого страдания, которое не мог испытать сам.
-- Очень ли тебе больно? -- спросил он.
-- Попробуй, так узнаешь, -- ответила Бетси, накрывая руку передником.
Нахмурив брови, мальчик вскарабкался на табурет, зачерпнул длинной ложкой горячей жижи (сказать кстати, это был суп с бараниной) и плеснул на сгиб кисти. Впечатление оказалось не слабым, но слабость от сильной боли заставила его пошатнуться. Бледный, как мука, Грэй подошел к Бетси, заложив горящую руку в карман штанишек.
-- Мне кажется, что тебе очень больно, -- сказал он, умалчивая о своем опыте. -- Пойдем, Бетси, к врачу. Пойдем же!" (О. Грін, "Алые паруса")

Вже вдома я згадала, як влітку на свекруху кинули гнилий помідор (в тому ж домі! лише з іншого боку), і це було теж дуже боляче, бо з висоти..., і як за тиждень до пологів нам уночі кинули на балкон недопалок і спалили матрац (потому вже в пологах виявилось, що води мутні і в малечі подвійне обплутання пуповиною... мо, вона ще тоді обкрутилася..., словом, навряд чи плацента оді все те витримаа, не залізна ж)...
Коханий переконаний, що у благополучних районах все на порядок краще. Йопть, що ж робити?