Tags: життя має смак

просто я работаю волшебником

Отака я. Хай це буде таким собі дісклеймером.

Не хочу і не буду френдити отаких багатотисячників як Долбойоб, Тьома, Радулова і іже с німі. (pesen_net - єдине виключення з цього правила, але на те вони й правила...) В упор не розумію, чому їх читають. Мені от категорично не цікаво! Нудні записи, та ще й з матюками.
Одна подруга щиро вважала, що мені за мої записи платять гроші. Я б то й не проти, а ви як думаєте - варто? Є за що тут заплатити?
Я б оце заплатила вже згаданому pesen_net, svetlana_panina і pelipejchenko - за неординарний талант.
Ви не думайте! Всіх, кого я зафрендила, я теж дуже люблю і читаю, хоч і не завжди встигаю коментувати. У мене у френдах немає випадкових людей.
До речі. 1) Не пропонуйте мені Твіттер, Фейсбук, Однокласснікі і КоннектЮа. Не подобається. Мені і ВКонтактє не дуже-то подобається. Тому - не гайте марно часу!
2) Якщо Ви вважаєте, що я мушу Вас зафрендити, можете тут написати, чому я маю це зробити і я подумаю над Вашою пропозицією.

Всіх люблю.
мамо, ти дуже тойоєва

Люди одружуються :)

Кажуть, у травні одружуватися - "маяться" все життя, але ж то москалі кажуть :)

http://life.pravda.com.ua/person/2014/05/24/169563/

Хай у молодят все складається :) Хотілося б побачити їх у реальності і привітати. Мужні люди, молодці!
мамо, ти дуже тойоєва

Світ уже ніколи не буде таким, як колись...

Вічна пам"ять загиблим. У кожного з них, очевидно, була сім"я, друзі, прагнення, мрії... і ось тепер навіки закрито очі тим мріям.
Дай Бог, щоб все оце було немарно, бо інакше нащо тоді були ці смерті?

Мене проймають до глибини душі НАШІ ЛЮДИ. Вони ніколи не були такими, я знаю! Байдужість, задовбаність, "моя хата скраю" практично як національна ідея - цього вже майже нема, а якщо ї є, то дуже мало! Ну, або це мені так щастить на людей :) Бо таки щастить...

На підтвердження моїх слів читайте:
http://a-s-k-e-t.livejournal.com/105407.html

Понесла сьогодні їжу на Головпоштамт. Їхала 230-ю маршруткою. На Житомирці, Берестейці, Шулявці, Університеті підсідали люди з такими ж важкими рюкзаками і торбами, як моя. Їжа, ліки... хтось і не думає ховати олію та пінопласт. Виносять з машин і котять шини. Коли я заходила між барикадою коло ЦУМу, охоронець випадково зачепив мені плече рукою (не вдарив, ні!) - комусь показував вихід вздовж дороги. Як довго він вибачався! А коли днями (в понеділок, здається), принесла до казанів ("Євроборщ": казани, здається, і зараз збереглися, принаймні, 1 на фото я бачила) дві банки маминого томату і віддавала їх, у того чоловіка, що їх забирав, просто сльози стояли в очах. Сказати б - бомж, зморений, неголений, закіптюжений. А коли він знімав у мене з рукава смітинку, я мусила ледь не тікати звідси - бо сама б розревлася... Чи живий то він?

Ще раніше на барикаді біля Інститутської побачила знайоме дуже вродливе обличчя. - Здається, я Вас десь уже бачила :) - І я Вас теж. Ну та де ж? Тут же! :)
Так і не спитала, як звати... а з якого він міста, забула. Тепер, коли побачу втретє (а за схемою Коельйо це неодмінно має статися!), неодмінно запитаю. Хлопче-хлопче, лишайся живий, добре?

Олесю Жуковську я, здається, теж бачила - на Грушевського, тоді, після кривавого Водохреща. Невисоке, але кремезне дівчатко, як міцний грибочок. Тримайся, дитино, чуєш?!

Всі ми, кожен з нас, назавжди змінився. Ми спішимо жити і, мені здається, поспішаємо відчути і пережити максимальну гаму емоцій. Сьогодні я була близька до шоку, почувши слова Марусиної вчительки. А перш за все, треба її знати - висока, симпатична, довгонога (хоч і не сама молода - вже має 2-річні онучку), завжди стильно вбрана, з укладкою і дуже гарним манікюром, при тому всьому майстерний педагог і просто дуже розумна жінка. Ніколи ще (а я ж її знаю ще з підготовки до школи), НІКОЛИ не чула я, щоб вона бодай трохи підвищила голос на дітей, навіть коли, здається, ситуація того вимагає - сама витриманість, сама стриманість і шляхетність. І вона після уроків у розмові з нами, матерями її учнів, заявляє: "Та якби тільки у мене був пістолет і я б могла дістатися, я б його своїми руками!..." - це неймовірно! Почути це від такої людини - просто нечувано!

Коли я (ще раніше, теж після 19-го) відвозила сирники і пиріжки, і ще купувала сало, а потім часник, обмовилася продавщиці, що то на Майдан - часник вона мені віддала за так. А поки я його пакувала, відважила іще й сиру і теж вручила без грошей, дізнавшись, куди він потрібен. Вона з Хмельницької області. "Якби я жила тут, то пішла б неодмінно". Так, у кожного різні обставини - робота, діти, котрі хворіють завжди не в тему. (Сестра сьогодні хотіла піти разом зі мною, а вчора пізно ввечері вони з малим загриміли до лікарні з обструкцією. Десь о 23.30, коли люди на Майдані трохи видихнули, видихнув спросоння і він. І не зміг вдихнути... Дякувати Богу, зараз уже все позаду, і думається, Тарас виросте моцним козарлюгою. Але от вам і ноосфера...) І я така кепська революціонерка, що з початку грудня захворіла до Нового року, а тоді канікули прокукарєкала разом з дітьми. Ну куди їх поведеш, це ж не ексукрсія...

Переміщуюся між двома світами - коли я ТАМ, серед дорослих, серйозних, зосереджених, відповідальних і стурбованих людей, і коли заходжу у школу чи в садок - так, і там є серйозність, і відповідальність, звичайно. Але там тихо, і спокійно, і якось наївно. Нема подвійних ігр, провокацій і очікування "подлянок". Серед дітей просто тобі веселка переливається...)

Молюся за нас усіх. Тепер я бачу НАРОД. І країну, за яку не соромно, а навпаки, гордість. Вибачайте за пафос. Отака вже я...

P.S. Читаю "Записки..." Ліни Костенко. Вірніше, намагаюсь читати. Бо часу майже немає. Але все одно дуже в тему.

А, і ще. Вибачайте за багато капслоку і сплутаність. Отепер я точно не журналіст, а блохір, котрий веде щоденник і видає в ефір власні переживання без усіляких там "вступ-осн.част.-закінчення". Сподіваюся, ви зрозуміли основну думку. А голова і правда як тілівізор котрого у мене нема!
мамо, ти дуже тойоєва

Катерина Білокур

Яке щастя, коли книжки самі до тебе приходять... Як мені мріялося, щоб у мене був альбом з гарними репродукціями картин Катерини Василівни. А у галереї Лаври вони 200 чи вже 300 грн. І ось днями у букініста на нашому Чорнобильському ринку я купую прекрасний альбом за 50 грн.!

Постійно переглядаю... Як тільки можна її порівнювати з Серафін Луїз чи навіть нашою Марією Приймаченко? Це зовсім, ну абсолютно не примітивізм! Людина, котра жоднісінького уроку малювання не отримала!

Побачити полотна Катерини Білокур у Лаврі або у її музеї-садибі в Богданівці (Яготинський р-н Київської обл.) - це одне з найкращого, що буває у житті. І одне з найтрагічнішого, коли докладніше дізнаєшся про долю і життя Художниці. У музеї наприкінці розповіді директора, яка проводила нам екскурсію, я просто не могла стримати сліз... Який божевільний світ - освоювати космос, а геній мусить тяжко хворіти й мерзнути без дрів на зиму...

https://www.youtube.com/watch?v=bnyx3gZzbyM

https://www.youtube.com/watch?v=qXJSRhNVL-A
мамо, ти дуже тойоєва

***

... а коли Ганнусько підходить і своїми очима-озерами заглядає в тебе і запитує: "Мамо, а ще не вмерла Україна, правда ж?" - я відповідаю їй занудно, по-літредакторськи: "Доцю, це такі слова, вони означають: "Ні, не вмерла Україна". І ніколи не помре! Розумієш?" Серйозно киває. Вона все розуміє...

Марусина вчить на конкурс читців до шевченкових днів ось це:
(до слів "... і поцілувались"). Взагалі моє улюблене у Т. Г. Шевченка - це

http://https://www.youtube.com/watch?v=2MH8wDkgVUw

а особливо початок:

https://www.youtube.com/watch?v=95aEIn0H89g

Але Марія зробила цілком квадратні очі: "Що, орел його живого отак клював???" І я зрозуміла, що ще трохи ранувато для такого Шевченка...

Дуже важко відвідати зараз на дитячі питання. Особливо коли сама не знаєш на них відповіді...

P.S. Хотілося, щоб усі три посилання були як перша, але щось не складається, звиняйте. Хоча вони всі три робочі.
мамо, ти дуже тойоєва

"Как нам реорганизовать...

Никто не даст нам избавленья:
Ни бог, ни царь и ни герой.
Добьёмся мы освобожденья
Своею собственной рукой.


А взагалі попередній пост був вступом до того, що я хотіла сказати.
Останні дні щовечора у нас із sshamil відбувається приблизно такий діалог:
- Я деморалізована. Так, я щось там повідносила, стояти зараз я не можу, а якби й могла...
- Ніяка новина не тримається в топі більше тижня. Жодна рекламна акція не приваблює до себе уваги більше тижня - це основний закон маркетингу. Твій тиждень вже минув, я ж бачив.


(Ага, коли 3 дні тому я не ввімкнула комп і не пішла шаритися укрправдою в пошуках новин "штурмували?? не штурмували?? посадили?? не посадили??", а знову взялася до недошитих подарунків, коханий задоволено бурчав (як це він уміє): "О, жінку попустило!" А я просто відчула, що вже не можу перебувати в такому напрязі так довго... Крім того, їжа найпростіша або й тієї нема, підлога немита два тижні - я все відкинула і жила лише одним... Невістка, у такому ж стані як і я, взагалі злягла з температурою...)

- І що тепер?
- Тепер створювати новини самим.


З мене такий новинар, звісно...

(До слова: sshamil знає, що робити: http://sshamil.livejournal.com/266291.html. І reznichenko_d знає: http://reznichenko-d.livejournal.com/399684.html)

А ще чомусь спало на думку ось що: коли я ще під час першої вагітності проходила підготовчі курси, чи не найголовнішим з того, що я для себе винесла, були чиїсь мудрі слова: "Готуватися до пологів, звісно, треба. Але набагато важливіше готуватися до життя з дитиною". Я знала, що моє життя зміниться. Але чомусь навіть не підозрювала, що аж так! Обдзвонювала педіатрів з мільйоном запитань і трохи заспокоїлася, почувши одного (він уже тоді був пенсіонером, дуже-дуже досвідчений): "Почекайте тиждень-два. Незабаром ваша дитина знайде ключик до вас, а ви - до неї".

Я не пропоную чекати. Ми чекали занадто довго. По-моєму, наш Майдан - такий як зараз, мав постати одразу після 25 лютого 2010-го. (До речі, одній мені здається, що з того часу пройшло багато, ой так багато часу?)

Просто я, як дуро- оптимістко, прагну мріяти, що от зараз у нас з"являється щось якісно нове. Може, народ. Може, громядянське суспільство. Може, це просто діти Помаранчевої революції, нагодовані наколотими апєльсінками, вдихнувши повітря свободи, мають голос заявити про себе і свої права - і діяти? Невже ж це просто викидень. Чи даунятко. Чи позаматкова - висловлюючись медичними термінами.

Чи це просто мариво і марення? Здалося-не збулося і розвіється, як дим? Потім, у якихось архів має ж зберегтися сухий залишок: "Стояли з ... по ... Загальна кількість ... Досягнення: "
Чи не буде нічого? І досягнення наші потім (чи скоро) обстібуть, а Майдан зметуть на совочок і викинуть, як минулорічну ялинку?

Просто стояти і нарізати бутери, їсти борщ і скандувати - навіть читати лекції і облаштовувати IT-намет - дуже мало. Коли щось уже з"явилося, воно має рости і розвиватися. Хай навіть поки що у нього немає імені. Але лишати як є - з того виростає один бур"ян...
мамо, ти дуже тойоєва

Дякую, Україно!!!

Пост, вочевидь, буде пафосно-емоційним, я ще вся на адреналіні: якщо у вас ідіосинкразія на таке, перемикайтесь :)

Майдан вирує! Настрій - незламний і нездоланний. Чимало людей з малюками на руках чи у візочках. Удень безпечно, або принаймні, так здається.

Підходили до Йолки і я боялася побачити там прикутого голодуючого. Слава Богу, його там нема. Мабуть, умовили направили свою енергію в інше русло. Впевнена, що таку завзятість можна використати значно краще...

Взагалі наші люди - неймовірні. Які барикади шедевральні! Дрова, ліки, теплий одяг - все організовано. Ніхто не забуває, що зараз наколотих апєльсінок штатівських вливань немає, самі, все самі, тому - самофінансування і, як я бачу, на високому рівні. У Профспілках справа від входу можна зарядити будь-яку модель мобільного, на вулиці зліва від входу - склад теплого одягу.

До речі, якщо думаєте, що нести, приносьте, якщо маєте, взуття. Теплі шкарпетки, устілки, рукавиці. Каремати чи просто будівельну пінку - необмежено.

Від мене ще віє запахом диму - попрацювали з дівчатами на кухні (під Архангелом Гавриїлом він же Бетмен у палатках "ДемАльянсу"), робили бутерброди. Їжі повно, і ще несуть! Не можу сказати, скільки потрібно, і чи взагалі треба стільки. Здається, можна нагодувати весь Майдан! Хліб, масло, сир, ковбаса, м"ясо, сало (шматками і намазка), до відра оселедцю невідомо коли черга дійде, і ще печиво і пряники, і ще принесла якась жінка налисники, а інша - кілограм з 5 домашніх котлет. Повно круп і макаронів. Там варять кашу, там суп... Привезли сир по 233 і 284 грн. за кілограм. Схоже, людям не жаль ніяких грошей, аби тільки він пішов...

Звичайно, є бомжуватого вигляду люди, які пасуться поблизу. З іншої палатки розказують, що одна жіночка все підходить і підходить за новими порціями: "А це для мого чоловіка... А дайте мені оте м"ясо." Намагаюся абстрагуватися (бо ж дійсно усього повно!) і думати про те, що Бог заповідав ділитися і давати милостиню тим, хто цього потребує...

Дякую, дуже-дуже дякую усім, хто щось приносить! Дякую за спільну роботу киянкам Марині, Олені і Лізі, з якими я працювала поряд, львів"янину Святославу - дуже гречний, до всіх дівчат звертається "пані" :)

Насправді, робочих рук не вистачає, особливо їх не вистачатиме вночі. А тоді якраз буде холодніше, і самого чаю треба буде наливати швидше і більше, та бутерброди теж будуть актуальні.

На ніч я навряд чи зможу покинути сім"ю. Тому, якщо хтось готовий попрацювати заради спільної справи, сміливо підходьте до "ДемАльянсу" і запитуйте в охорони, де потрібні люди. Гумових або целофанових рукавичок малувато, приносьте з собою, в ідеалі - ще й маски. Одягайтесь тепло, особливо на ноги! Стояти - швидко замерзаєш, і тоді моментально чіпляється вірус...

Так само у Профспілках потрібні волонтери. Роздавати напої чи просто стояти на охороні, ну й т.п.

...Коли їхали додому, на ескалаторі причепилася до нас бабуся. "Дівчата, ви дурні! Ну чого ви там стоїте? Вони вас усіх використовують! Ви собі сіські-піські відморозите, а вам ще дітей рожать!" ("Вау!" думаю - я так молодо виглядаю!") - "У мене двоє дітей, я вже нічого не боюся!" - кажу. У бабусі миттю скінчилися коментарі...</i>)

Перечитала написане. Просто якийсь потік навіть не слів - емоцій. Багато роботи літредактору було б. Гаразд, хай лишається.

Не знаю, що і як буде. Може, я розчаруюся ще сильніше, як в Помаранчеву. Але на сьогоднішній день я щаслива з того, що я бачу (ще раз звиняйте за пафос!)

Україно, живи вічно!!!

мамо, ти дуже тойоєва

МАЙДАН

У меня тут что-то со страной.
Хочу написать здесь на русском, чтобы меня прочли русскоязычные и\или френды из России. Мне кажется, что вам подают, мягко говоря, неправдивую информацию о том, что у нас здесь происходит.

Collapse )
мамо, ти дуже тойоєва

Из рассказов церковной певчей

Вибачте, що я знову про вічне. Це випадково так сьогодні склалось...
Прочитавши це, я подумала, що мій батько і моя бабуся померли таки своєю смертю.

Originally posted by jerveza at Из рассказов церковной певчей