?

Log in

No account? Create an account

(без темы)
Jerzy
_jerzy
спасибо, cdissident!

В. Ищенко. Украина и левые интеллектуалы. 3021.jpegС 2009 года действует левый интернет-ресурс «Спильне» и издается одноименный журнал. Это первый подобного рода украинский интеллектуальный проект, известный не только украинским, но и зарубежным читателям. Коллектив журнала обращается к широкому кругу тем: политэкономия кризиса, приватизация общественного городского пространства, коммерциализация образования, антикапиталистические движения в Украине и мире, современное искусство, история социальной борьбы и др. О задачах «Спильне» и особенностях украинской ситуации с редактором журнала Владимиром Ищенко специально для Рабкор.рубеседовал Дмитрий Райдер.

http://www.rabkor.ru/interview/12687.html

ДОБІР МАТЕРІАЛІВ ДО 4-ГО ВИПУСКУ ЖУРНАЛУ «СПІЛЬНЕ»: Класова експлуатація і класова боротьба
Jerzy
_jerzy

Ще кілька років тому спробу заговорити про класову експлуатацію і класову боротьбу в інтелектуальному середовищі України, скоріш за все, підняли б на сміх як прояв твердолобого догматизму або ж інфантильного епатажу. Коли ж науковці, публіцисти і політики заводили мову про клас, то ледь не завжди це був «середній клас», якого бракувало для становлення демократії і «громадянського суспільства». Або ж, рідше, згадувався «олігархічний клас», який стоїть на заваді втілити цей омріяний кінець історії. Про робітників згадували хіба що в контексті шахтарських страйків. Українську інтелігенцію захопила неоліберальна утопія індивідуального успіху та стурбованість національною свідомістю, які витісняли за рамки вартого уваги антагоністичні класові відносини і класові конфлікти.

Тим часом у країнах Західної Європи і Північної Америки класова боротьба лише загострювалася. Спочатку широкі «альтерглобалістські» коаліції за участі робітничих профспілок кинули виклик неоліберальній політиці скорочення соціальних гарантій та широкому впровадженню практик нестабільної зайнятості. Згодом глобальна економічна криза 2008 р. спровокувала багатотисячні профспілкові протести проти заходів «суворої економії», скорочення і замороження зарплат державного сектору, підвищення пенсійного віку. Весна 2011 р. завершилася повстанням європейської молоді проти масового безробіття.

Українське суспільство інтегрувалося в світову капіталістичну систему в якості її периферійного елементу – постачальника сировини і дешевої робочої сили. Довготривалі спроби змінити трудове законодавство були спрямовані лише на легітимацію майже необмеженого домінування роботодавців над найманими працівниками, яке склалося в пострадянських економіках: з можливістю легко звільнити робітника, продовжити робочий день, необов’язковістю «соціального пакету» та індексування зарплати. Водночас трудові конфлікти є однією з найчастіших соціально-економічних проблем, що викликають протестні дії в Україні, а невеличкі незалежні профспілки формують осередки класового опору.

Продовжуючи традицію аналізу замовчуваних соціальних проблем, запланований на осінь 2011 р. 4-й випуск журналу «Спільне» буде присвячений умовам і процесам класової експлуатації в українському та інших східноєвропейських суспільствах, спробам класового протесту і перспективам альтернатив демократичної і егалітарної економіки. Запрошуємо надсилати статті, переклади та рецензії, що піднімають наступні питання:

  • старі і нові форми класової експлуатації в неоліберальну епоху,
  • прекаризація праці та нестандартна зайнятість,
  • фабричний пролетаріат в глобалізованому світі та класова експлутація поза межами фабрик,
  • стан і проблеми робітничої самоорганізації та профспілкового руху,
  • формування класової свідомості та політизація робітничого протесту,
  • альтернативні економічні моделі: від робітничого контролю до демократичного планування,
  • інші суміжні теми.

Коротку анотацію статті (до 1000 знаків) або ж пропозицію перекладу чи рецензії просимо надіслати нам до 15 липня. У разі підтвердження з боку редакції ми очікуємо перший варіант матеріалу до 1 вересня 2011 р. Орієнтовний обсяг статей – 40 тис. знаків з проміжками (не включаючи бібліографію), рецензій – до 10 тис. знаків з проміжками.

Е-мейл редакції: editor [] commons.com.ua.



ЖУРНАЛ «СПІЛЬНЕ», № 3: Політика освіти
Jerzy
_jerzy

Вступ до третього випуску

Питання освіти знову на порядку денному. Воно викликає дедалі більше суспільного резонансу, примушує кожного стати на певну позицію і відстоювати її. В Україні цьому посприяв галас навколо особи міністра Табачника, але невдовзі наголос на «українофобії» змінився широкомасштабними протестами студентів та вчителів, що висувають соціальні та системні вимоги. На Заході студенти вже кілька років чинять опір неоліберальним реформам, через які університет, одна з найстійкіших інституцій європейської «соціальної держави», стає дедалі більш подібним на бізнес-корпорацію. На можливе спрямування подальших реформ натякають плани російського уряду зробити платною ще й середню школу.

Освітні інституції змінюються вже давно, але тривалий час ніхто не хотів цього помічати – на це жаліється, зокрема, Крейґ Калхун, чия стаття відкриває випуск. Трансформація університету відбулась поступово і далеко не завжди можна було передбачити наслідки змін. Хороші, на перший погляд, наміри – патентування результатів досліджень, студентська мобільність – обернулись протоптуванням стежок для злиття освіти і бізнесу, на користь останнього, безумовно. Не всі зміни, що стались, можна звести до загальників на зразок «комерціалізація» чи «корпоратизація», але саме ці два слова чи не найкраще вказують на панівні тенденції. Деякі заклади навіть успішно «глобалізуються» цілком у стилі транснаціональних корпорацій: це засвідчує приклад Нью-Йоркського університету, описаний Ендрю Россом.

даліСвернуть )

Загальна інформація та архів журналу соціальної критики «Спільне»

ДЕ МОЖНА ЗНАЙТИ ЖУРНАЛ «СПІЛЬНЕ»?

ДОБІР МАТЕРІАЛІВ ДЛЯ НАСТУПНИХ ВИПУСКІВ



Аспирантура? - Зачем??? PhD? - Один хрен!
Jerzy
_jerzy
Только что сдавшие PhD-диссертации друзья из CEU делятся вот такими ссылками и обсуждают свои жизненные перспективы в мрачном академическом мире Запада.

http://www.timeshighereducation.co.uk/story.asp?sectioncode=26&storycode=416341&c=2

По расчетам только четверть защитивших докторскую диссертацию в США имеют шанс получить стабильный пожизненный контракт в академической организации. А у новоиспеченных докторов в Великобритании шансы и того меньше: то ли 12%, то ли вообще 4%. Огромное количество специалистов с высшей квалификацией будут до 40 и более лет прыгать с одной малооплачиваемой краткосрочной постдокторской позиции на другую, в университетах в разных частях света, с соответствующими последствиями для своей семьи и личных отношений и без каких-либо реальных перспектив получить в конце-концов стабильную работу в условиях кризисного сокращения финансирования науки и образования и, особенно, социально-гуманитарного. А постдок - это еще не самый плохой вариант по сравнению с "гибкоувольняемыми" teacher assistants.

Аспирантки нашей кафедры проводят исследование "почему аспиранты так редко защищаются?" Вопрос: а нафига? Эта степень нужна только для обеспечения нищенски оплачиваемой работы в нашей академической организации или просто для понтов - из "чувства безграничного величия" (Пелевин) у нашей политической элиты. Без серьезного обсуждения ценности академической науки в обществе (какие исследования действительно нужны? какие аспирантские исследования действительно приоткрывают завесу неведомого перед человечеством?? какие исследования действительно делают наш мир лучше, добрее и гуманнее???) или хотя бы обсуждения изменений на рынке труда (открытия достаточного количества рабочих мест, для которых действительно необходима высшая исследовательская квалификация и ради которых действительно стоит тратить лучшие годы своей жизни для ее подтверждения), этот вопрос "почему аспиранты не защищаются?" сводится к чисто техническому обсуждению, как университету улучшить статистику перед Министерством образования. Теперешняя аспирантура - это три года небольшой надбавки к зарплате на основной работе при небольшом бюрократическом геморрое. А разнообразные меры учета и контроля только увеличивают бюрократический геморрой. Замена аспирантуры на PhD не решает вопрос ни перспектив трудоустройства, ни общественной пользы от растраченной молодости.

Нашей системе образования нужна не реформа, ей нужна революция.

ЛЮМПЕН-БУРЖУАЗІЯ І ГАНГСТЕРСЬКИЙ КАПІТАЛІЗМ У КОЛУМБІЇ
Jerzy
_jerzy

Ренан Вега КАНТОР

1

У 1970-х роках, із завершенням замісної індустріалізації, фінансовий сектор стає домінуючою фракцією місцевого капіталізму, і починається бурхливий розвиток наркотрафіку як виразу нового типу капіталізму. Цей процес був пов’язаний із появою кокаїнового бізнесу – економічного й соціального сектору, який теоретично знаходиться поза законом, проте необхідний в новітньому процесі накопичення капіталу [1]. До тісного союзу з наркоділками входять «традиційні» бізнесмени, фінансовий капітал, великі землевласники, фермери і військові. Наркоторгівці стали невід’ємною частиною цього союзу, оскільки здійснювали грошові вливання з метою накопичення капіталу – тільки вже не у виробничі галузі, а в банкову й фінансову сфери. Відповідно, протягом останніх десятиліть у Колумбії склався капіталізм із гангстерським ухилом, кримінальні й мафіозні риси якого вже не епізодичні чи пов’язані з окремими особами, що займають посади президента республіки або високу посаду в структурі державного управління, а становлять собою складові елементи сучасної фази накопичення капіталу. Це можна пояснити, якщо пригадаємо, що «мафія завжди є капіталістичним бізнесом із сильним додатковим чинником: загрозою застосування насильства. Проте її сутність є й буде сутністю кримінального бізнесу, спрямованого на накопичення капіталу» [2]. Іншими словами, жахливе насильство, розв’язане в Колумбії проти селян, тубільних племен, населення африканського походження, організованих робітників, лідерів профспілок, захисників прав людини, викладачів, студентів, бідних жінок є не випадковим або неорганізованим явищем, а навпаки, структурним виразом нового режиму накопичення капіталу, із якого виокремилось об’єднання кримінального бізнесу, що шукає можливості прибутків для нового владного блоку.

даліСвернуть )

Спільне: журнал соціальної критики


ДЕМОКРАТІЯ І РЕВОЛЮЦІЯ: дискусія журналу соціальної критики «СПІЛЬНЕ»
Jerzy
_jerzy
 

ЛІКНЕП ПРО КЛАСОВУ БОРОТЬБУ
Jerzy
_jerzy

Майкл ШВАЛЬБЕ

Коли на моєму магістерському курсі з соціальної теорії ми вивчаємо Маркса, завжди хоч один із студентів скаже щось на кшталт: «Класова боротьба не загострюється, як того очікував Маркс. У сучасних капіталістичних суспільствах класова боротьба зникла. Тож хіба не ясно, що Маркс помилявся і його ідеї не мають великої цінності сьогодні?».

На це я, зазвичай, відповідаю, ставлячи під сумнів, чи справді зникла класова боротьба. Навпаки, кажу я, класова боротьба йде повсякчас у всіх головних суспільних інституціях. Просто треба навчитися її розпізнавати.

Зовсім не обов’язково осягнути трудову теорію вартості, щоб зрозуміти, що роботодавці намагаються збільшити прибутки, зменшуючи зарплати та вимагаючи якнайбільше роботи від своїх найманих працівників. Як то кажуть, кожний успішний капіталіст знає все те саме, що й марксист – вони лише по-різному застосовують своє знання.

Робітники бажають вищої зарплати та гарантій, безпечних умов праці, контролю над робочим графіком і це не збігається з інтересами роботодавців. У цьому сенсі класова боротьба нікуди не зникла. Насправді це невід’ємна властивість відносин між капіталістичним роботодавцем і робітником. Змінюється лише ступінь рішучості та відвертості, з якими кожен із боків відстоює свої інтереси.

Де ще йде класова боротьба?Свернуть )

Спільне: журнал соціальної критики


НІЧОГО ГУМАНІТАРНОГО В АМЕРИКАНСЬКІЙ ІНТЕРВЕНЦІЇ
Jerzy
_jerzy

Ерік РУДЕР і Том АРАБІА

Світові лідери та їхні захисники в мейнстрімній пресі вихваляють «рішучу» військову операцію Заходу проти лівійського лідера Муаммара Каддафі. Але, як демонструє довгий список «гуманітарних» інтервенцій, уряди країн, що мають можливість використати силу проти Лівії, мають також цілі та стратегії, що не слугуватимуть інтересам лівійців, яким вони нібито мають допомогти.

Мета західної атаки на Лівію полягає нібито в захисті повстання проти режиму Каддафі, що почалося в північно-східному регіоні країни і, здавалося, в середині лютого ледь не повалило диктатора. Але режим використав свою переважаючу військову силу для контратаки. Зараз лояльні Каддафі війська вже вступили до міста Бенгазі, бази повстання, а ще більше сил зосереджено на його околицях.

Передовиця Financial Times від 20 березня радісно підтримала прийняту похапцем резолюцію Ради безпеки ООН та швидке розгортання бойових дій американських, британських та французьких ВПС у повітряному просторі Лівії:

Атаки виправдані. Миттєво зреагувавши на резолюцію, лівійський авторитарний режим оголосив про припинення вогню і заявив, що підкориться вимогам ООН. Проте він явно не збирався цього робити. Тиск продовжувався – через атаки на зони, захоплені повстанцями. Міжнародна коаліція вдалась до сили і мала рацію.

Проте така постановка питання звільняє від відповідальності за нинішню кризу США, Британію, Францію та Італію. Всі ці сили в останні роки активно сприяли, озброювали та укладали угоди із лівійським диктатором – аж до декількох останніх тижнів.

Більшість повідомлень у ЗМІ зараз описують дії Каддафі як довготривалу відплату за американську зовнішню політику. Проте це скидає у прірву забуття понад десятилітній період, упродовж якого адміністрації Буша та Обами розглядали Каддафі, як безумця, що став союзником і важливим елементом у «глобальній війні з тероризмом» США.

даліСвернуть )

Спільне: журнал соціальної критики


Роза Люксембург про демократію і диктатуру
Jerzy
_jerzy


Розі 140 років, до речі

...Свернуть )

Німецькі  урядові соціалісти ґвалтом голосять, що правління більшовиків у Росії є спотворенням диктатури пролетаріату. Навіть якщо це так, то лише тому, що така ситуація в Росії є продуктом позиції німецького пролетаріату, що, своєю чергою, є спотворенням соціалістичної класової боротьби. Ми всі підвладні законам історії. Соціалістичний суспільний устрій можливий лише у світовому масштабі. Більшовики показали, що вони здатні здійснити все, що під силу здійснити справжній революційній партії в межах історичної необхідності. Від них не можна було вимагати здійснення чудес. І, тим не менше, бездоганна пролетарська революція, здійснена в окремо взятій, ізольованій, виснаженій світовою війною, задавленій імперіалізмом та зрадженій світовим пролетаріатом країні, була б справжнім дивом. Але дуже важливо відрізняти в політиці більшовиків суттєве від несуттєвого, серцевину від випадкового. Під час цього останнього періоду, коли ми стоїмо перед завершальними битвами в усьому світі, найважливішою проблемою соціалізму є нагальне питання часу: не те чи те питання стосовно деталей тактики, а здатність пролетаріату до дії, енергія мас, в підсумку – воля до встановлення соціалістичного ладу. В цьому стосунку Ленін та Троцький з їхніми товаришами є першими, хто втілив перед очима світового пролетаріату безпрецедентний приклад. Досі вони залишаються єдиними, хто вслід за Гуттеном може вигукнути: «Мені це вдалося!».

Саме це є найбільш суттєвим та тривким у політиці більшовиків. В цьому сенсі їм належить безсмертна історична заслуга, що полягає в здобутті політичної влади та постановці проблеми втілення соціалізму перед світовим пролетаріатом, а також у потужному прориві в боротьбі між капіталом та працею у світовому масштабі. В Росії ця проблема може бути лише сформульованою. Натомість вирішеною в Росії вона бути не може. І в цьому сенсі в усьому світі майбутнє належить «більшовизму».

...Свернуть )

Спільне: журнал соціальної критики

НА ЖЕНСКОМ ДНЕ
Jerzy
_jerzy
по-моему, единственная статья с комплексным социально-экономическим анализом гендерного неравенства в Украине

Никакой войны, кроме классовойДенис ГОРБАЧ

8 марта одна шестая часть суши будет отмечать «женский день». Подавляющее большинство населения давно забыло, в чем смысл этого праздника, начало которому положил знаменитый «марш пустых кастрюль» – демонстрация нью-йоркских работниц, требовавших 10-часового рабочего дня, улучшения условий труда и равной с мужчинами зарплаты. О том, что Международный день солидарности женщин в борьбе за экономическое, социальное и политическое равноправие – праздник социалистический, сродни Первомаю, сегодня вспоминают разве что правые, которые всегда рады приплести сюда то мифический «день рождения Клары Цеткин» (родившейся на самом деле 5 июля), то криптоеврейство (якобы это замаскированный Пурим), то совсем уж абсурдные утверждения, будто изначально это был профессиональный праздник проституток. Большинство населения воспринимает эту дату как «праздник весны», посвященный воспеванию подчиненной роли женщин как объектов эстетического любования, домохозяек и производительниц потомства. Лишний выходной и повод обменяться товарами народного потребления.

В господствующем либеральном дискурсе не нашлось места для упоминания того факта, что именно женские демонстрации 8 марта (23 февраля по старому стилю) 1917 г. стали началом Февральской революции. Малочисленные либеральные феминистки в этот день традиционно напоминают о позорных гендерных стереотипах и традиционно возмущаются появлением этих стереотипов в президентском поздравлении – правда, большинству женщин малоинтересны затрагиваемые ими проблемы.



http://commons.com.ua/archives/10307