Tags: кріатів чи що
Случайно нарисовалась под музыку и кофе вот такая вот
Перед сном накреативилось...
1 мая - фотки с ангелами
1 мая устроили фотозабег... Попалось два вот таких ангела:
ангел высокого напряжения
(no subject)
Наконец-то нарисовалась картинка для Юньки :с)
yunka! со всеми прошедшими тебя праздниками, от Нового Года до Китайской Пасхи :с)(no subject)
По мотивам разгрузки холодильника таки нарисовался мёртвый Карлсон.
Саме интересное, что мне с 1997 года хорошо рисуется под группу Сплин, их ранние альбомы. То, что они делаю сейчас - просто на дух не переношу.
Саме интересное, что мне с 1997 года хорошо рисуется под группу Сплин, их ранние альбомы. То, что они делаю сейчас - просто на дух не переношу.
Лис и сыр.
Два часа сублимаций - и никакого стресса.
Прошу знакомится:
Елизавета Громовая, жертва халатного просчета конструктора шаттла "Дискавери", элемент обшивки которого, сегодня, душным вечером 9 августа 2005 года, преодолев верхние слои атмосферы, пробил навылет крышу и четыре верхних этажа 16-этажного панельного дома на Виноградаре, Киев, Украина, и стал причиной гибели молодой, подающей большие надежды ДУРЫ. Покойся с миром, Лизочка! Мы будем тебя помнить!
Елизавета Громовая, жертва халатного просчета конструктора шаттла "Дискавери", элемент обшивки которого, сегодня, душным вечером 9 августа 2005 года, преодолев верхние слои атмосферы, пробил навылет крышу и четыре верхних этажа 16-этажного панельного дома на Виноградаре, Киев, Украина, и стал причиной гибели молодой, подающей большие надежды ДУРЫ. Покойся с миром, Лизочка! Мы будем тебя помнить!
Полмесяца с хвостиком
Цитирую себя жэ:
Когда ж я наконец-то свалю в КРЫМ???? С вожделением прощупывала сегодня билеты на поезд. Они на меня смотрют. До выезда осталось 16 дней. Полмесяца с хвостиком.
Итак, три минуты рисования, полтора часа штриховки, и имеем полузапоротую, полунезаконченую работу "Полмесяца с хвостиком". *оправдываясь* не законченная потому что закончу её уже вряд ли, раз уж оторвалась :с( Впрочем, через день полмесяца будет уже без хвостика, можно будет просто замалевать передний план черным.
</div>
упд перевернула листик с рисунком - оказалось "Полмесяца" нарисовалось на выдержках из заседания Ученого Совета факультета. Смешно (с)
Когда ж я наконец-то свалю в КРЫМ???? С вожделением прощупывала сегодня билеты на поезд. Они на меня смотрют. До выезда осталось 16 дней. Полмесяца с хвостиком.
Итак, три минуты рисования, полтора часа штриховки, и имеем полузапоротую, полунезаконченую работу "Полмесяца с хвостиком". *оправдываясь* не законченная потому что закончу её уже вряд ли, раз уж оторвалась :с( Впрочем, через день полмесяца будет уже без хвостика, можно будет просто замалевать передний план черным.
упд перевернула листик с рисунком - оказалось "Полмесяца" нарисовалось на выдержках из заседания Ученого Совета факультета. Смешно (с)
Мій спомин спить у ланцюгах.
Очень хочется сейчас быть перед телевизором. Никаких новостей. Никаких заложников и взрывов. Что б была какая-нибудь бессвязная туфта - клипы, реклама… И что б голова лежала на чужих коленях, и меня гладили одной рукой - по голове и плечам. Тогда я бы непременно тихо-тихо мурлыкала бы. Может чуть-чуть пожаловалась бы на то, что устала и под дождик попала, но в целом бы - мурлыкала.
Вот такие кошачьи мечты.
Мій спомин спить у ланцюгах. Блідаві сутінки - комора потомленої свідомості, я схиляюсь плеснути холодною водою собі в обличчя, але на долоні, зібрані метеликом, до купи, ллється розплавлений свинець, з'їдаючи м'ясце з тоненьких кісточок, застигаючи на них ніздрюватим шлаком, готичними патьоками, я це все бачу, я чую сморід горілої плоті, але - це не більше, ніж подивитися фільм Лінча в кінотеатрі, де справа долбі, зліва - діджітал, а навкруги - ераунд. Все, що відбувається - то нецікава телепередача, набір штампів змарнілого від коксу інтелекту, і навіть кровяка, що тектиме з вашого шнобака після того, як слизиста вхопить сірий пил (бо він сірий, і рожевим за твого життя не стане ніколи, бо твої ділери теж хочуть їсти, і саме ці придуркуваті істоти із зв'язками залишаться твоїми ділерами до твоєї смерті, бо, затям, йолопе, затям - ти не суперстар, бо неспроможність виконувати прості правила й вимоги - то не ознака геніальності, то ознака недоумства), навіть ця кровяка - вона несправжня, вона навіть не бутафорська, бо бутафорська схожа на справжню, а тебе краситимуть звичайною гуашшю, до того ж примітивного набору на шість кольорів, плакатною, на художню, що мінімум на 24 скляночки - можеш навіть не розраховувати.
Цікаво, якого біса я звертаюся до себе у чоловічому роді? Відвідувачки придуркуватих гендерних штудій розіп'яли б мене догори дригом на дошці своєї світлої аудиторії (в таких аудиторіях завжди висять білі дошки, по яких треба писати фломастерами, що лежать десь поруч, крейду тут не використовують), і зробили б це навіть без якоїсь цікавості. Так, як щоранку прибиральниця відчиняє тут вікна. А потім пішли б пити розчинну каву з одноразових стаканчиків, що їх проплатив дядько Сорос. І кексами закусувати. Майже як у фільмі FC, тільки без теплих слів та можливості доторкнутися до людини, що сидить поруч, не те, що рюмсати їй у бюст.
Так чого, питаю? Чого чоловічий рід?
Відповідь проста - бо я тут Головний Герой.
Головна Героїня - то, пробачте, на уроках української літератури, цитатний план-характеристика героїні "Лісової пісні".
А я - ні. Я - жива. Я буду вічно жити. Бо в дупі маю те, що не вмирає.
Шило.
Ось така річ-в-собі. Як металева пластинка у тім'ячку Тома Хенкса, як куля інтервентів-янкі у коліні старого в'єтнамця, як сталеві скоби в нозі нашого гітариста, що тримають його відкритий перелом з численними уламками у купі.
Вот такие кошачьи мечты.
Мій спомин спить у ланцюгах. Блідаві сутінки - комора потомленої свідомості, я схиляюсь плеснути холодною водою собі в обличчя, але на долоні, зібрані метеликом, до купи, ллється розплавлений свинець, з'їдаючи м'ясце з тоненьких кісточок, застигаючи на них ніздрюватим шлаком, готичними патьоками, я це все бачу, я чую сморід горілої плоті, але - це не більше, ніж подивитися фільм Лінча в кінотеатрі, де справа долбі, зліва - діджітал, а навкруги - ераунд. Все, що відбувається - то нецікава телепередача, набір штампів змарнілого від коксу інтелекту, і навіть кровяка, що тектиме з вашого шнобака після того, як слизиста вхопить сірий пил (бо він сірий, і рожевим за твого життя не стане ніколи, бо твої ділери теж хочуть їсти, і саме ці придуркуваті істоти із зв'язками залишаться твоїми ділерами до твоєї смерті, бо, затям, йолопе, затям - ти не суперстар, бо неспроможність виконувати прості правила й вимоги - то не ознака геніальності, то ознака недоумства), навіть ця кровяка - вона несправжня, вона навіть не бутафорська, бо бутафорська схожа на справжню, а тебе краситимуть звичайною гуашшю, до того ж примітивного набору на шість кольорів, плакатною, на художню, що мінімум на 24 скляночки - можеш навіть не розраховувати.
Цікаво, якого біса я звертаюся до себе у чоловічому роді? Відвідувачки придуркуватих гендерних штудій розіп'яли б мене догори дригом на дошці своєї світлої аудиторії (в таких аудиторіях завжди висять білі дошки, по яких треба писати фломастерами, що лежать десь поруч, крейду тут не використовують), і зробили б це навіть без якоїсь цікавості. Так, як щоранку прибиральниця відчиняє тут вікна. А потім пішли б пити розчинну каву з одноразових стаканчиків, що їх проплатив дядько Сорос. І кексами закусувати. Майже як у фільмі FC, тільки без теплих слів та можливості доторкнутися до людини, що сидить поруч, не те, що рюмсати їй у бюст.
Так чого, питаю? Чого чоловічий рід?
Відповідь проста - бо я тут Головний Герой.
Головна Героїня - то, пробачте, на уроках української літератури, цитатний план-характеристика героїні "Лісової пісні".
А я - ні. Я - жива. Я буду вічно жити. Бо в дупі маю те, що не вмирає.
Шило.
Ось така річ-в-собі. Як металева пластинка у тім'ячку Тома Хенкса, як куля інтервентів-янкі у коліні старого в'єтнамця, як сталеві скоби в нозі нашого гітариста, що тримають його відкритий перелом з численними уламками у купі.