You are viewing est_

Previous Entry | Next Entry

Читаю

Дочитав врешті-решт „Код української літератури” Ніли Зборовської. Зайняло це в мене майже чотири місяці майже щоденного читання. Книжка начебто не дуже велика – 500 сторінок, але складна, набагато складніша всіх попередніх її книжок, а я прочитав усі. Власне, це є докторська дисертація – дослідження української літератури з точки зору психоаналізу, тому тут дуже часто зустрічається Фройд, Сад, Захер-Мазох, „оральність”, „анальність” тощо. Не знаю, може це й збочення всюди вишукувати то все. Пройшлася авторка від Котляревського до сучасності, остання книжка, що втрапила в дослідження – „Перламутрове порно” Ірени Карпи (2005 рік). Приємно, що півтори-дві сторінки присвячено Ірені, до речі, вона студенткою Зборовської була в КНЛУ, як і я, власне.
Першу половину книжки подужав за три місяці, а от другу вже за три тижні, розкочегарився вже, бо спочатку більше двох-трьох сторінок за раз не лізло, дуже вже науково написано, нічого не можна второпати.
Ніла Вікторівна досить змінилася за останні десять років, принаймні в тому, що просуває, зараз одна з ідей фікс – це християнство, яке має врятувати Україну.
Укрлітература поділяється на аристократичний та маргінальний шляхи, цікаво, що до останніх зараховано Марка Вовчка, Олеся Гончара, Оксану Забужко, Олеся Ульяненка, Юрія Андруховича. Не дивно, що Ніла Вікторівна з усіма розлаялася, а колись же вона була великою подругою з Забужко, принаймні так нам на лекціях казала.
Дозволю собі процитувати останній абзац в книжці, бо він досить символічний, передає практично всі п’ятсот попередніх сторнік, принаймні помітно неозброєним оком, що тут добиралося кожне слово:
„Як виявляє психоісторія української літератури, Російська імперія протягом двох останніх століть формувала власний світогляд, маніпулюючи перетлумаченим християнством, яке стало „церквою-домовиною” України. „Церков-домовина / Розвалиться... І з-під неї встане Україна. І розвіє тьму неволі”, - це Шевченкове пророцтво означає народження свідомої себе аристократичної України і її незалежного державотворчого пізнання Бога-отця.”
Книжка куплялася на Петрівці, в одному з трьох місць, де продаються українські книжки – ряди 46, 48 та 51. Коштувала тоді 40 грн. Наклад 3 000 примірників.

Comments

( 6 comments — Leave a comment )
rejvakh
May. 21st, 2007 06:59 am (UTC)
а цю книжечку можна в інеті десь скачати?
est_
May. 21st, 2007 07:11 am (UTC)
Не думаю.
rejvakh
May. 21st, 2007 07:24 am (UTC)
а якщо купити її, проблем не повинно бути?
est_
May. 21st, 2007 07:28 am (UTC)
При купівлі немає бути проблем, це, звичайно, моя особиста думка.
est_
May. 28th, 2007 06:06 pm (UTC)
Пару уривків, обидва про Карпу:

с. 427

Аристократичний жіночий проект національної літератури відсуває на сучасному порубіжжі агресивна маргінальність. Якщо аристократична національна позиція означає стриманість інстинкту заради вищого призначення, то неусвідомлене наслідування імперської деструктивної сексуальності визначає жіноче маргінальне письмо, що вкорінюється у масову свідомість і прагне скласти найновішу українську літературу (О. Забужко, С. Пиркало, І. Карпа та ін.). Одержима кастраційним комплексом, сексуальним інстинктом така жінка-авторка прагне не до високої культури, а до богеми, її приваблює рекламна естетика, вона радикально пориває з усіма табу, агресивний інтелект руйнує жіночий аристократизм – душевність, совісність і моральні якості. У творчості своїм натхненням маргінальна жінка вибирає диявола, а не Бога, вважаючи, що з дияволом „спілкуватися цікавіше, аніж з Богом”: „хоч з дияволом і страшно, але з Богом нудно...”. Українська творча жінка на постмодерному порубіжжі перебуває у позиції символічного бунту, що не передбачає повернення в структуру Бога-отця, їй відповідає феміністичне пониження й осміювання чоловіка-противника, що допомагає насолодитися його символічною поразкою і набути власної значущості.
est_
May. 28th, 2007 06:08 pm (UTC)
сс. 463-464.

Духовно і світоглядно невизначені вісімдесятники, яким не вдалося подолати власний едипів комплекс і виробити потужний світогляд, починають опікуватися наймолодшим поколінням, чиє світоглядне формування відбувається з інфікуванням колоніальною симптоматикою. Так, Ю. Андрухович, І. Бондар-Терещенко „розігрують” батьківську роль щодо найталановитішої „дочки” – письменниці нової генерації І. Карпи, представляючи її романи „Фройд би плакав” (2004) і „Перламутрове порно” (Супермаркет самотності)” (2005). Внаслідок перверсивного „батьківського” спадку в цьому талановитому письмі розгортається симптоматична постмодерністська інтертекстуальна мішанина й інфантилізація з декларованим садоавангардизмом (анальною фіксацією), що продукує натуралістично відверте, вульгарно-маскулінне мовлення. Загалом в сучасній українській прозі розширюється проблемне поле метаанальності (І. Карпа, С. Пиркало та ін.), що позначає жіночий постмодернізм як гомосексуалізм, бісексуальність, інфантилізм тощо. Недосформовані „батьки” сучасного літературного процесу, опікуючись новим поколінням, несвідомо беруть участь у його саморуйнуванні. Не піддаючи аналізу загрозливу істеричну відмову від жіночості та істеричне бажання зіграти чужу (маскулінну) роль на рівні „чоловічої мови” як брутальної, грубої, відверто сексуальної, Бондар-Терещенко захоплено маніфестує І. Карпу новим колоніальним симптомом. Так він називає її роман „Фройд би плакав” (2004) „першим в історії української літератури колоніальним романом”, а саму авторку – „андрогінним монстром”. Замість того, щоб реалістично проаналізувати (адже саме реалістичний аналіз визначає істинну батьківську позицію), за порнографічним письмом талановитої І. Карпи прочитується інфантильне донжуанівське батьківство, яке й перетворює на рівні онтогенезу й філогенезу юну авторку в колоніальну письменницю. Естетика інфантилізму тут всеціло проявляється на основі бунту проти батьківського морального закону, зневаги батьків загалом на зразок: „Маленький хлопчик бреде глибочезними сніговими заметами, вгрузаючи в них ледве не по пояс. Час від часу він озирається на похмурі будівлі спального району – йому треба відійти від них якомога далі. Подолавши достатньо велику відстань, хлопчик на мить завмирає і, востаннє озирнувшись на свій район, щосили волає у снігову пустку: „Хуй! Хуй! Ху-у-уй!”. Там, у тих мертвотно-сірих коробках залишилися сидіти у затишку їх міщанської кухні батьки хлопчика – люди, що забороняли йому матюкатися...”.

Демонстрація богемної аморальної поведінки І. Карпою (театралізовані презентації жінки як проститутки), свідчить про оновлене дійство розщепленої національної жіночості, що постає на основі невіднайденності власного Я. Тому Карпа символічно імітує батька-Дон Жуана і демонструє в українській маргінальній літературі інфантильне бажання робити все, що хочеться: не відмовляти собі в задоволенні будь-яких ерогенних бажань. Якщо Леся Українка бачить, що Дон Жуан є тим, хто руйнує любов, тому, щоб не стати ним і порятувати його, вона зрікається донжуанівської сутності, то І. Карпа, імітуючи батьківський і „бубабістський” інфантилізм, утверджує донжуанівську сутність у дочківській особистості, виводячи себе в поле катастрофічного саморуйнування, що нарощує в її творчості інстинкт смерті. Оскільки любовне відновлення цілісного материнсько-батьківського коду загрожує сотвореному маскультурою богемному Его, то для уникнення невротичної любові приймається установка на „багаточоловічість” об’єкта, яка відсилає до батьківської аморальності. Кожен чоловічий об’єкт впускається в жіноче самобуття для розіграшу: той, але не зовсім той, що може викликати потяг до трансцендентного. Однак суїцідні мотиви час від часу виринають у прозі Карпи, засвідчуючи серйозне переживання загрози, яку несе тут внутрішня деструкція.
( 6 comments — Leave a comment )

Latest Month

September 2012
S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Tags

Powered by LiveJournal.com
Designed by Jamison Wieser