Майк ГЕЙНЗ

Протягом останніх 30 років – якраз тоді, коли нам казали, що класовий аналіз помер – щось дивне траплялося у медичній науці. Ціле покоління епідеміологів, що досліджвали закономірності смерті та захворювань, стали перейматися соціальною нерівністю. Журнали на кшталт Lancetта British Medical Journal надрукували тексти з оглядом останніх досліджень про найбазовіші нерівності та соціальні структури. Червоною ниткою проходило бажання описати зв’язок між нерівністю та здоров’ям: продемонструвати, що люди із вищим соціальним становищем мають кращий стан здоров’я, ніж люди із нижчою соціальною позицією.

Вийдіть з приймальні будь-якого лікаря і ви побачите людей, яких у лікарню привели соціальні нерівності. Їхні захворювання, серйозні та легкі, фізичні та психічні, є маркерами їхньої позиції в суспільстві. Коли справа стосується хвороб, чим менше, тим завжди більше – чим менший ваш статус, тим імовірніше ви матимете проблеми зі здоров’ям. Звідси один крок до застосування класу як пояснювальної категорії—ваша класова позиція визначає ваш кращий чи гірший стан здоров’я, а також те, наскільки довгим (чи коротким) буде ваше життя. Від цього залишається зробити один зовсім маленький крок (який зі зрозумілих причин не схильні робити дослідники з істеблішменту) до твердження, що оскільки капіталізм є коренем класового суспільства, саме капіталізм робить вас більше або менше хворим. Якщо проблеми зі здоров’ям є продуктом організації суспільства, і якщо ми дійсно бажаємо їх досліджувати, то мусимо сконцентруватися на соціальних умовах і суспільній організації, які породжують ці проблеми. Як пише про це сер Майкл Мармот, провідний великобританський епідеміолог, «нерівностей у стані здоров’я як між країнами, так і всередині країн можна уникнути» [1].

15 та 18 грудня (вівторок та п’ятниця), о 17:00

Науково-дослідний центр візуальної культури

Староакадемічний корпус НаУКМА, перший поверх (вулиця Сковороди, 2)

www.vcrc.ukma.kiev.ua

Дискусія «ІНША РЕВОЛЮЦІЯ»

— Реконцептуалізація революції: «негативна межа» політичної рефлексії.

— Objet petit «р» лівої політики.

— Р-р-революція чи (р)еволюція: радикалізм проти реформізму.

— «Будьте реалістами, програвайте краще!»: революційна боротьба і мумія 68-го.

— «Революція» як ідеологема: від «оксамитової» до «кольорової».

— Розколений помаранчевий суб’єкт і плаваючий означник Майдану.

— Новий радикалізм: соціальні рухи і «революційний наратив».

— Революція Реального як Realpolitik.

— Революції «довгої тривалості» у ХХ столітті.

В рамках проекту «REVOLUTIONARY MOMENTS»

У співпраці з Інститутом Кеннана

ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕННЯ СУСПІЛЬСТВА

Дайджест № 1, 2 грудня 2009 р.

Введення в дію постанови Кабінету міністрів України про заборону масових заходів на всій території України вплинуло на кількість акцій протесту. Моніторинг, що проводиться Центром дослідження суспільства з вересня 2009 року, показав, що в середньому за тиждень в Україні відбувається 55 подій, що можна класифікувати як акції протесту. З початку дії заборони в середньому зафіксовано по 35 подій на тиждень.

Таблиця 1.1. Кількість протестних подій в Україні, потижнево (28 вересня – 22 листопада 2009 року).

Найбільш активними регіонами для протестних дій є Київ (57 подій), Харків (32 подій), Одеса (30 подій), Тернопіль (28 подій) та Крим (26 подій). Найменш активними – Хмельницький, Херсон та Суми – у кожному з цих міст за період моніторингу було зафіксовано по 2 події.

Эрик ХОБСБАУМ

Покойный Че Гевара был бы весьма удивлен и страшно разгневан открытием того, что его фотография сегодня печатается на обложке журнала “Эвергрин Ревью”, eго личность – предмет обсуждений в статье в “Вог”, а его имя является мнимым оправданием для гомосексуального эксгибионизма в театре Нью Йoрка (см. “Обзервeр”, 8 мая 1969 года).

Оставим в покое “Вог”. Eго зaнятие – говорить жeнщинам, что из одежды сегодня в моде, что модно сегодня знать и о чем модно вести беседу; его интерес к Че Геваре имеет не больше политических последствий, чем. интерес издателя справочника “Кто есть кто”. Однако две другие шутки отражают широко распространенную веру в то, что существует какого-то рода связь между социaльными революционными движениями и вседозволенностью в публичном сексуальном или другом личном поведении. Пора, наконец, указать на то, что для подобной веры не существует ни малейших оснований.

Рэндалл КОЛЛИНЗ, университет Пенсильвании

Пленарный доклад к столетию Sociological Review Conference, Биллесли Мэнор, Великобритания, июнь 2009

Нынешний мировой экономический кризис должен напомнить нам о Марксе. Однако это лишь интеллектуальный призыв, а не воззвание к очередной мобилизации старых партийных организаций. Марксизм как политическая деятельность пережил свои взлеты и падения, и я не предлагаю вернуться к эпохе идеологических баталий и фракционных сражений, – напротив, я буду говорить о марксизме не как о практике, а как об интеллектуальном инструментарии, который нам, социологам, сейчас чрезвычайно необходим.

Я не претендую на чистоту или аутентичность своего понимания Маркса. Если в сегодняшней социологии и есть какие-либо убеждения, то это убежденность в том, что для исследования выбранных нами аспектов мирового целого требуются множественность процессов, множественность причин и множественность парадигм. В некотором важном смысле над Марксом в социологии взял верх Вебер, так что теперь все мы говорим о взаимопроникновении класса, политики, культуры, а также гендера. Тем не менее существуют такие моменты, когда в проблемном поле оказывается ключевой аспект долговременных структурных изменений, в первую очередь проблема структурного кризиса. Вопреки пресловутым полидисциплинарности (multi-disciplinarity) и торжеству интеллектуального плюрализма, именно здесь тот случай, когда мне представляется, что в объяснении механизмов кризиса и направления особо длительного (very long-term) структурного изменения одна теоретическая линия оказывается гораздо предпочтительнее (head and shoulders) других. Теория, которую я намерен предпочесть всем прочим, – это, если можно так выразиться, «обнаженная» версия марксизма, та фундаментальная догадка, которую сформулировали Маркс и Энгельс уже в 1840-х годах. Речь идет о ключевом механизме, который я буду называть технологическим замещением.

Дмитрий КОЛЕСНИК

В Крыму, в окрестностях Демерджи, есть небольшой родник. Возле него постоянно образуется очередь из туристов и местных жителей с баклажками, в ожидании целебной водички убивающими время досужими разговорами. Пожилая парочка туристов внезапно проявляет свое возмущение тем, что родник никем еще не приватизирован: «Здесь же можно было бы организовать такой бизнес – народу много, местные жители тут тоже «пасутся». Такая золотая жила – и течет себе бесхозно, никому прибыли не принося, обидно».

Хотя они и осознают, что приватизирован родник был бы не ими лично, их это не пугает. Им самим приватизация данного объекта не пошла бы на пользу, и убежденность в том, что «частное» всегда лучше, обожествление частной собственности, является как бы «идейной» жертвой. Идеология – не лучший помощник в экономике, жесткой, скупой, которой плевать на личные предпочтения и «выстраданные идеалы и ценности».

Это присказка. Дело в том, что в экономике последнее время господствовал монетаризм, экономические рыночные теории Милтона Фридмана и его последователей. И когда в этом году присуждалась Нобелевка, то за экономику ее вообще сначала думали не присуждать никому, так как текущий экономический кризис является не в последнюю очередь результатом следования экономическим теориям предыдущих лауреатов.

Но, в конце концов, Нобелевский Комитет решил присудить ее Элинор Остром и Оливеру Уильямсону.

Сразу же последовали вопросы на манер «who is Мrs. Ostrom?». Почему именно ей, первой женщине-нобелевскому лауреату по экономике, достался этот джек-пот?

Олексій ВЄДРОВ, Кирило ТКАЧЕНКО

…Навіть найбагатші академії та університети не завжди були тими, в яких із науками обходилися найглибше та найнатхненніше

Вільгельм фон Гумбольдт

Універ палає!

Протестне гасло

Студентські вимоги

 Хвиля студентських захоплень великих лекційних залів, народившись у Відні, прокотившись через невеликі університетські міста спочатку Австрії, а потім Німеччини, поглинула нарешті й найбільші німецькі міста – Берлін, Мюнхен і Гамбурґ.

Коли двоє членів президіуму Вільного університету Берліна ввечері 11 листопада прийшли до захопленої студентством авдиторії – мовляв, аби засвідчити свою відкритість і конструктивність, – на своє запитання про вимоги протестувальниць і протестувальників вони почули, що останнім потрібен… лекційний зал на цілий тиждень, аби сформулювати вимоги. То чого ж насправді хочуть студентки та студенти? Просто протестувати? Просто показати, що вони «за все добре» і «проти всього поганого»? Безумовно, і це також – як і належить енергійним і прогресивним молодим людям, вони приймають петиції та виголошують гасла за демократію, справедливість і рівність, проти примусу, сексизму, расизму та ісламофобії… Але є в протесту й цілком конкретні підстави. Освітня система в Європі змінюється настільки швидко, що люди встигають помічати суттєві зміни уже протягом п’ятирічного терміну навчання у вищій школі. Це і є перетворення, що мають загальну назву «Болонського процесу» і про які в Україні більшість знає тільки, що то якась забаганка Міносвіти, нібито потрібна для євроінтеграції.

Спектр вимог тих, хто бере участь у протесті, дуже широкий – від зрозумілих усім вимог скасувати плату за навчання та найболючіший для студентства наслідок Болонського процесу, що полягає в заміні диплому Magister Artium, за якого вчилися довше та, за винятком окремих обов’язкових вступних курсів, самостійно обирали семінари та лекції, на «зубрильний» диплом bachelor/master, до таких «радикальних» вимог, як запровадження квоти 50% для жінок на всі університетські посади або ж започаткування «студентських зарплат» («Lerngehalt»), інакше кажучи – стипендій для всіх без винятку. Слід також згадати солідарність студентства зі школярками та школярами, які не менше від першого потерпають від «нового курсу» в освітній політиці. Наприклад, навчання в гімназіях скорочують на один рік, водночас запроваджуючи плату за підручники, яку було скасовано ще на початку XX століття. Так само підтримують під час протестів вимогу демократичної реформи триступеневої німецької школи, за якої всі діти навчаються разом лише чотири перші роки (в Grundschule), а потім діляться на «гімназистів» та «простих» школярок і школярів (Realschule та Hauptschule в західнонімецьких землях, та, відповідно, Mittelschule в землях колишньої НДР). Найчутливішим негативним наслідком такої сегрегації є недоступність вищої освіти для «простих» школярок і школярів, тобто для тих, хто не навчався в гімназіях. Варта уваги також і окрема, але дуже важлива вимога баварського студентства, яке вимагає замінити «кафедри за конкордатом» (Konkordatslehrstühle), претендентів на які призначає єпископ католицької церкви, на звичайні кафедри. Згідно з «конкордатом», угодою між Баварією та Ватиканом, на такі кафедри – і це не кафедри теології! – в шести баварських державнихуніверситетах  претендент/ка на відповідну посаду отримує тільки тоді, «коли щодо нього не має жодних заперечень з католицько-церковного погляду» (цитата з «конкордату»). Ця інституція є відверто антиконституційною, і то не в одному пункті.

Пролог

Победа на выборах в как минимум трех странах Латинской Америки левоцентристских режимов вынудила их к поиску нового идеологического основания для подкрепления своей власти, поэтому идеологи и президенты согласились на том, что представляют новый вариант социализма – 21 века (21с). Известные писатели, ученые и представители по связям с общественностью провозглашали совершенно новый вариант социализма, полностью отличный от того, что они наименовали провалившимся социализмом 20 века в Советском духе. Защитники и пропагандисты 21с утверждают, что новая политико-экономическая модель опирается на то, что они считают решительным разрывом как со свободнорыночными неолиберальными предшествующими  режимами, так и с прошлыми «государственническими» вариантами социализма, воплощенными в бывшем СССР, Китае и на Кубе.

В этой работе мы рассмотрим разнообразную критику 21с как неолиберализма, так и социализма 20 века (20с), соответствие действительности их утверждений о новизне и оригинальности, а также предложим критический разбор их реальной деятельности.

Джонатан ДЕРБІШИР

Яке, на вашу думку, відношення має ваша робота до мейнстрімної, нормативної, ліберальної політичної філософії англійських та американських університетів?

Я дещо помітив – хоча, можливо, я просто узагальнюю; не знаю, до якої міри це є правилом, але я зауважив, як багато з тих, хто вважає себе радикальнішими за ліберальний стандарт, за ліво-ліберальний стандарт, не займаються політичною філософією у власному сенсі цього слова, а наче ховаються у літературній критиці чи філософії. Так ніби існує якась надмірність (excess),що вимагає зміни жанру. Ще однією тенденцією серед цих «радикалів» є моралізаторство, пов’язане з легалізацією. Вони стають в цю позу, аби показати, що вони справді радикальніші. Але цей надлишок радикальності конкретно артикулює себе лише у якомусь загальному моралістичному обуренні – «що ми робимо з іммігрантами?!». Думаю, вони часто схильні до лицемірства. Я завжди читаю ліберальних анти-комуністів, ліберальних лівих – вони цікаві, в них є чому повчитись. Я прочитав чудовий есей Орвелла 1938 року, з чудовим аналізом типового лівого ліберала. Орвелл пише, що вони вимагають змін, але роблять це лицемірно – так, ніби ця вимога потрібна для того, аби переконатись, що насправді ніяких змін не відбудеться.

Чи не здається вам, що дещо схоже можна знайти в сьогоднішніх типових радикальних лібералів – наприклад в сьогоднішній анти-іммігрантській кампанії? Звичним є говорити, як мій друг Ален Бадью у Франції, «ті, хто перебувають тут, звідси і походять». Це означає – ніякої перевірки походження, відкритість до усіх. Легалізувати все. Проблема в тому, що вони чудово розуміють – така радикальна відкритість ніколи не настане. Тому дуже легко мати радикальну позицію, яка нічого тобі не коштує, і за безцінь дає тобі певну моральну вищість. Це також дає їм можливість уникати справді складних питань. Наприклад, мій конфлікт з друзями-лівими радикалами починається з їхнього бажання повної відкритості. Я кажу їм – чи ви знаєте, що анти-іммігрантство це загалом стихійна настанова нижчого прошарку робітничого класу? Вони ж говорять так, ніби якийсь великий імперіалістичний владний центр вирішив бути проти іммігрантів. Ні! Цілком можливо, що капітал навіть більш ліберальний стосовно них. Тому я не вважаю, що це дуже добре – я маю на увазі усіх цих теоретиків, як Гідденс чи Гельд, які хоч і є лівими, але лівими всередині істеблішменту.

Джей ВОЛДЖАСПЕР

«Ми часто не беремо до уваги те, що здатні робити громадяни, а також важливість справжньої залученості».
- Елінор Остром

Нобелівський лауреат з економіки Елінор Остром довела, що люди можуть управляти і управляють ресурсами спільної власності, не руйнуючи їх.

Найбільшу перешкоду на шляху до визнання важливості спільного було подолано, коли професорка університету Індіани (США) Елінор Остром здобула Нобелівську премію в галузі економіки.

Гарет Хардін описав «трагедію спільного» через гіпотетичний приклад загального пасовища: якщо всі пастухи приймуть індивідуальне раціональне в економічному плані рішення збільшити поголів’я корів на пасовищі, то сукупний ефект виснажить або знищить спільне майно.

Впродовж багатьох десятиліть Остром збирала дані стосовно того, як різні спільноти управляють загальними ресурсами – пасовищами, лісами, зрошувальними системами, рибним господарством – справедливо та у спосіб, що не шкодить навколишньому середовищу. Визнання її роботи з боку Нобелівського комітету розвінчує популярні теорії «трагедії спільного», відповідно до яких приватна власність є єдиним ефективним методом, що здатен запобігти виснаженню та руйнуванню вичерпних ресурсів.

Славой ЖИЖЕК

[…] Тож де ми тепер, після désastre obscur [1] 1989 року? Як і у 1922, навколо нас зі злостивою втіхою лунають голоси: «Так вам і треба, лунатики, що хотіли нав’язати своє тоталітарне бачення суспільства!» Інші намагаються приховати свою злостиву радість; вони стогнуть і підводять очі до неба у скорботі, ніби кажучи: «Нас до болю засмучує підтвердження наших побоювань! Яким благородним було ваше бачення справедливого суспільства! Наші серця билися з вашими, але розум сказав нам, що ваші плани закінчаться лише стражданням і новою неволею!» Відкидаючи будь-який компроміс із цими спокусливими голосами, ми безперечно повинні починати спочатку – не покладатися й далі на підвалини революційної епохи ХХ ст., яка тривала від 1917 до 1989, чи, точніше, 1968 року – а спуститись до стартової точки й обрати інший курс.

( далі )