Розгорнутий огляд сучасних досліджень робітничого класу Настею Рябчук. Рекомендуюhttp://commons.com.ua/archives/3894http://commons.com.ua/archives/4004Вступ: робітничий клас після комунізму
Після руйнування Берлінської стіни та розпаду СРСР стало модно говорити не лише про смерть комунізму, а й про смерть робітничого класу. На початку 1990-х відомі соціологи Ульрих Бек[1] та Ентоні Ґіденс[2] заявили, що клас як соціяльна категорія перестав відігравати будь-яку роль у сучасних суспільствах, а 1996 року у Великобританії вийшла монографія Яна Пакульського і Малколма Вейтерса під назвою «Смерть класу»[3]. Звісно, робітники нікуди не зникли - вони і далі шиють нам одяг, складають докупи наші автомобілі, будують нам житло, видобувають вугілля і вантажать судна (до того ж, останніми роками пролетаризації зазнає дедалі більше представників дрібної буржуазії чи так званих середніх класів - на противагу ранішій тенденції «обуржуазнення» робітників[4]). Однак особливістю наукових дискусій про становище робітничого класу в сучасних суспільствах є те, що наукова складова (визначення, класифікація, кількість і головні характеристики робітників у суспільстві) є другорядною, порівняно з політичним питанням щодо революційного потенціялу цього класу. Тобто питанням, яке імпліцитно присутнє в усіх дослідженнях, є не те, чи існує сьогодні робітничий клас як такий, а радше - чи здатний він суттєво змінити хід історії.
Це запитання актуалізують самі робітники, протестуючи проти звільнень, погіршення умов праці, а сьогодні ще й проти неґативних наслідків фінансової кризи, що призвела до інфляції та падіння рівня життя не лише у країнах, що розвиваються, а й у «Першому світі». Лише з початку 2009 року масові акції протесту відбулися у Франції, Литві, Іспанії та інших країнах ЕС. В Україні продовжують страйкувати робітники Львівського автобусного заводу, а зовсім нещодавно херсонські робітники захопили машинобудівний завод, створивши робітничий комітет і закликавши всіх робітників України до спільної боротьби:
Чим глибше Україна занурюється в економічну кризу, тим очевиднішим стає те, що влада та великий бізнес мають лише один рецепт її подолання. Вони намагаються перекласти весь її тягар на плечі робітників, людей похилого віку та молоді… У результаті такої політики на Херсонському машинобудівному заводі склалася критична ситуація: виробництво зупинено, заробітна плата не виплачується, зупинено всі відрахування до бюджету та Пенсійного фонду. Але ні власники ХМЗ, ні нинішня влада не вживають жодних заходів для того, щоби вдихнути у завод нове життя. За цих умов трудовий колектив вирішив не здаватися, а об’єднатись для боротьби на захист людини праці… Ми усвідомлюємо, що можемо добитись виконання наших вимог лише за умов солідарної підтримки працівниками інших підприємств та закладів. Робітничі колективи підприємств усієї України повинні об’єднати зусилля і підтримати один одного у боротьбі[5].
Ці події свідчать, що про «смерть робітничого класу» говорити зарано. Проте у скептичнішого читача може виникнути відчуття згадування призабутих стереотипів: «Десь я це вже чув, але жодної революції у цих робітників ніколи не виходило». Та й самі марксисти сьогодні змушені дедалі частіше пояснювати власні поразки. Наприклад, Майкл Буравой пише:
Сьогодні просто складніше бути соціялістом, ніж сто років тому… Тоді зростала робітнича самоорганізація і, відповідно, самі ці рухи спонтанно творили власні візії альтернативного майбутнього. Тоді не було прикладів успіху соціялізму, але, що важливіше, не було прикладів його поразки. Сьогодні марксисти мусять докладати набагато більше зусиль, щоб переконати інших, що «майбутнє за ними», не лише після капіталізму, але також після комунізму[6].
Питання, чому пролетаріяту не вдається здійснити революцію, не нове. Марксисти досить швидко зрозуміли, що загальних фраз про «хибну свідомість» тут не досить, що треба вивчати умови життя пролетаріяту, його побут і культуру в якнайширшому значенні цього слова. Ще на початку минулого століття Антоніо Ґрамші обурено відповідав лівим інтелектуалам і профспілковим діячам, розчарованим поразкою страйку робітників «Фіяту» в Турині 1921 року: «Робітники - це люди з плоті й крові!»
Робітники «Фіяту» повернулися на свої робочі місця. Зрада? Заперечення революційних ідеалів? Робітники «Фіяту» є людьми з плоті й крові [...]. Особливо ми, комуністи, позаяк живемо поруч з робітниками, знаємо їхні потреби і маємо реалістичне уявлення про їхнє становище, повинні розуміти причини такого завершення Туринської боротьби. Не зловживайте спротивом і самопожертвою пролетаріяту. Ми маємо до діла зі звичайними людьми, з такими ж слабкостями, як усі звичайні люди, яких ми зустрічаємо на вулиці: які п’ють у тавернах, базікають на площах, які мерзнуть і голодують, хвилюються, коли плачуть їхні діти і кричать їхніх дружин. Наш революційний оптимізм завжди підтримувався суворим песимістичним баченням людської реальности, яку необхідно брати до уваги. (…) Робітники «Фіяту» з усіх сил боролися, заливали вулиці своєю кров’ю, страждали від голоду і холоду. Вони зробили те, що можуть зробити люди з плоті й крові. Ми мусимо зняти капелюхи перед їхнім приниженням, бо навіть у ньому є щось величне, що надихає чесних і щирих[7].
Сьогодні видається, що висновки цього короткого аналізу страйку робітників «Фіяту» можна поширити на всю історію робітничого класу. Робітники нагадують нам, що соціяльна реальність - це не «ввічливе консенсусне болото»[8] кінця ідеології чи третього шляху, а простір нерівностей та експлуатації, де права та зручності, що їх ми сприймаємо за даність, необхідно виборювати і захищати. Проте наприкінці ХХ століття процеси деіндустріялізації та індивідуалізації праці, зміни структури промислового та непромислового секторів, а також перехід від державного захисту та гарантій праці до неоліберальної політики призвели до послаблення впливу робітничого класу на політику. У цьому контексті цікавим є той факт, що класовий аналіз зникає з політики та науки саме тоді, коли економічні нерівності стають дедалі помітнішими, а класова позиція дедалі більшою мірою визначає життєві шанси людей зокрема в країнах колишнього СРСР, де, за словами дослідника пострадянського пролетаріяту Девіда Кідекела, «специфічні умови, в яких соціялізм було замінено неокапіталізмом, посилили диференціяцію робітників від інших соціяльних груп, а також відчуження робітників один від одного»[9].
Однак слід звернутися до ідей Антоніо Ґрамші, які стали важливими на повоєнному просторі у гуманітарних дисциплінах. Ґрамші важливий ще з однієї причини. У другій половині ХХ століття, а власне після вторгнення 1956 року радянських військ до Угорщини, й особливо після Празької весни 1968 року, чимало лівих інтелектуалів поставило перед собою запитання: наскільки СРСР насправді «соціялістичний» і наскільки він відображає інтереси трудящих Східної Европи? Паралельно (зокрема, у зв’язку з подіями 1968 року в Західній Европі) вони порушували проблему забюрократизованости західних комуністичних партій, лояльних до Москви, але далеких від проблем робітників, жінок чи молоді - звичайних «людей з плоті й крові». У цей час спостерігаємо сплеск емпіричних досліджень робітничої культури, налагодження контакту між робітниками і студентами, а в теорії марксизму - так званий культурний поворот, для якого Ґрамші був (і залишається) ключовим автором.
Сучасні західні соціологи намагаються захистити робітничий клас від пророкованої смерти здебільшого саме в традиції «культурного повороту» в марксизмі. Так, 2005 року ціле число британського часопису «Sociology» було присвячене дискусії навколо позиції Бека проти використання класових категорій у соціяльних дослідженнях. На його думку, клас залежить від об’єктивного рівня доходів, структури праці та зайнятости, а всі ці речі вже не є актуальними: «Індивідуалізації ще й досі протистоїть досвід колективної долі (масове безробіття та декваліфікація); однaк [...] класові біографії, певним чином приписані, перетворюються на рефлексивні біографії, які залежать від рішень дієвця». Беку заперечували: хоча клас уже не є простим індикатором економічної позиції на ринку праці, класова приналежність не зникає, а перетворюється на культурну ознаку, де «неправильні» ідентичності приписуються пролетаріяту спостерігачами з вищих класів[10]. Про що ж свідчив цей культурний поворот в аналізі робітничого класу?
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif)
