| |
[Sep. 24th, 2008|01:00 am] |
Особисто я проти скасування автономії Криму. Ні, я дуже хочу, щоб Крим і далі був українським. Однак:
1) Автономія Криму відповідає дійсному стану речей. Крим є культурно та етнічно відмінним від решти української території. Крим вже зараз не є - і повністю ніколи не був - українським політично, він балансує десь на межі двох держав. Хоч як би не хотілося втримати Крим у складі України, скасування його автономії є кроком проти правди.
2) Я вважаю, що справжня війна вже розгорнулася. І це не війна за шмат ненаселеної землі. Це передусім війна за думки та серця жителів Криму. Досі нас достатньо мало цікавила їхня позиція, проте зараз, гадаю, саме вони матимуть вибір. Якщо ми натиснемо на них, що вони відчуватимуть? Просто з почуття спротиву вони згуртуються не з нами (тими, хто ближчий), а проти нас (тих, хто їх утискає). Хіба не так само ми поводимося з Росією? Хіба не це сталося в Абхазії та Осетії в нас на очах? Подивіться на Грузію уважніше і згадайте, як само працює той самий "відпрацьований в Абхазії та Південній Осетії путінський сценарій". Неодмінним його кроком є удар Грузії по Осетії, який налаштував проти Грузії осетинів та абхазців. Хочете виконати в цьому сценарії свою роль? Доводьте Кримові, що ви зазіхаєте на його автономію - голосуйте проти неї.
Зараз ми маємо тільки два шляхи: це або сприймати Крим як об"єкт, позбавлений права вибору, або як суб"єкт, який має право шукати власну позицію. Перший шлях - це шлях присилення і штучної асиміляції. Навіть поза тим, що ми навряд чи зараз маємо достатньо потужний воєнний та державний апарат для його здійснення. Ми самі пройшли цим шляхом і добре пам"ятаємо його вади. Що може стати результатом силового рішення? У найнайкращому разі, в разі т.зв. успіху, у разі російської поразки і подавлення кримського спротиву, це означає жевріння цього спротиву протягом іще багатьох десятиріч. І подальші зусилля на його подавлення. Проте ми можемо розслабитися. Ми не маємо сил втримати кримчан проти їхньої волі, якщо, звісно, їхня воля буде проти. По-моєму. Може, хтось не згодний? Згадайте, навіть маючи потужний державний апарат і достатньо часу, ресурсів і простору для його застосування, дуже рідко хто досягав успіху, йдучи шляхом силового тиску.
Другий шлях - це шлях діалогу, і його пора було розпочати вже давно. Власне, саме політичним діалогом і мусів займатися наш вельмишановний Президент, доручивши колекціонування вишиванок та більшість промов про Голодомор Міністерству культури. На мою думку, якщо ми підемо шляхом діалогу, ми виграємо симпатію кримчан незалежно від їхнього формального кінцевого висновку. Крим не є суб"єктом федерації, проте є суб"єктом власного вибору. Як би не повернулося, кримчани вибиратимуть самі для себе. Скоріш за все, вони не матимуть достатньо бажання виступити проти Києва. Хоч як би голосно не кричали кримські українофоби, вони точно не єдині жителі півострова. Я не знаю статистики достеменно, але можу посперечатися, що вони навіть не більшість. Якщо ми не налаштуємо кримчан проти себе, так буде й надалі. У будь-якім разі, головне для нас зараз - це навіть не втримати Крим у своєму складі. Головне - мати кримчан у спільниках, а не у ворогах. Достатньо просто виявити повагу до їхнього вибору - і ми досягнемо цієї мети. Подумайте, як мало надійних партнерів ми зараз маємо у світі - партнерів, яким ми дійсно потрібні. Ми точно потрібні Криму. Якби навіть стояв такий вибір, я вибрала б Крим як дружню сусідню міні-державу, а не як войовничо налаштовану область. Ні, я не сепаратистка. Я не хочу відокремлення Криму. Але це вибір, який я зробила б, якби так стояло питання. |
|
|
![[info]](http://p-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
_ima_'s journal